Шрифт:
— Найцікавіше, — провадив я, — що мені не було соромно за ці слова! Тому що я втямив у цей момент кілька дуже важливих для себе речей...
—... що ти вилетиш із університету! — тоскно сказала вона. — Тепер і я в цім переконалася.
— Я зрозумів, — сказав я, не звертаючи уваги на її ламентації, — що член КПРС — це не людина. До цієї партії потрапляють лише специфічні типи — активні мерзотники, патологічні садисти і покидьки, для котрих не існує ні добра ні зла!
— Юру, ми ж із тобою марксисти-ленінці! Ми ж правильні марксисти... не такі, як вони! Як же ж ти можеш отаке верзти, скажи мені?
— І ще одне. Тепер я збагнув, що будь-які спроби порозумітися з партією безрезультатні! Втім, на власному прикладі це засвідчили і Чорновіл, і Дзюба. Єдиний метод впливу на КПРС — це грубе фізичне насильство! Запитання?
— А ленінські заповіти? — запитала вона.
Я спохмурнів.
— Мені здається, — сказав я по хвилі, — що ми обрали неправильний шлях...
— Як ти сказав?!
— Потрібно відкинути комунізм! Як це зробив у Росії Солженіцин... Втямила?
— Увесь комунізм?
— Абсолютно увесь! — потвердив я. — Але про це зараз давай не будемо... а то ще, боронь, Боже, посваримося! До речі, як там Стоян?
— Оті матеріяли, які ти привіз із села, читає майже всенький курс! Він виявився дуже надійним каналом розповсюдження... Так що, як бачиш, ти помилявся!
— Ну, — буркнув я, — іще подивимося... А взагалі, мені здається, ми повинні трохи згорнути цю діяльність! Принаймні поховати самвидав, а то він у нас валяється де попало... Збери все, що маєш, і я завезу в село.
— Коли ти поїдеш?
— Сьогодні ввечері. Треба ж викопати бабі картоплю... поки погода стоїть!
Вона благально подивилася на мене.
— Юру, а можна... можна й мені поїхати з тобою?
— Куди?!
— Ну, до твоєї ж бабуні... помагати! Га?
Я відчув, як серце моє на мить завмерло, а тоді закалатало, мало не вискакуючи з грудей.
— Я ж із села... і дуже роботяща, ти не думай! — гаряче запевнила вона. — Ти стільки розповідав про свою бабуню, що мені кортить познайомитися з нею!
— Гм!.. — буркнув я.
Леляна поклала руку на мою долоню.
— Ну, Юру... ну, ти ж не відмовиш мені, правда?
— А як... — голос мій зненацька захрип, — ...як же ж мені представить тебе?
Вона якось чудно посміхнулася, і її очі засяяли, мов дві зорі.
— А ти скажеш, — пошепки промовила вона, — ти скажеш їй, що я — твоя дівчина...
... поворухнувся й розплющив очі, та замість укритого інеєм двориська, яворів і морозяного сонця понад ними уздрів густу чорнильну пітьму, і в цій пітьмі зненацька озвався отой журливий голос із нещодавнього сну, який промовляв давно забуті слова:
Пригадуєш: весна горіла, немов закохане дівча. Навпроти вийшов ти несміло невловне щастя зустрічать. Пригадуєш: циганський вітер дівчатам поцілунки крав. Кохання сім гарячих літер на твому серці написав... [5]І коли ці слова відзвучали й пропали у чорній непроглядній тьмі, то він гірко засміявся, киваючи головою і не бачачи нічого, крім глухого щільного мороку, який стояв йому в очах, і сміявся голосніше й голосніше, розгойдуючись назад і вперед, мов китайський бовван, аж пітьма обвалилася, мов земля, і накрила його з ніг до голови...
5
Рядки з поеми Антонича «Елегія про ключі від кохання» — прим, автора.
ГЛОСАРІЙ. Над тихою водою красна дівка біль білила, до свеї біли говорила: «Білю ж моя білесенька! Хто ж тебе, моя білю, марувати буде, віночок мій дівоцький одбирати буде — чи князь, чи боярин, чи славний козак-полянин?» Ой візьму я золотого персня, виїду конем-воронем на жовтого берега, стану до тої дівки такими словами промовляти: «Дівчино -любцю! Подай же білую рученьку, щоб надів я на неї сього персня дорогого — бо я ні їм, ні п’ю, ані гуляю, усе тебе лиш одну на помислях маю!» — «Ой ти козаче, соколе ясний! А чим же ж я тебе причарувала, яким же скарбом дівоцьким твоє серце звоювала ?» — «Ой ти ж дівчино, райськая паво! Очі твої мов два ізмарагди зелені, руки твої мов дві ласиці прудкії, груди твої мов дві голубки білії. Коси твої, як чорний дунай, котрим душа моя в остатнім човні плисти буде. Вуста твої — з рожі квіт, який у в Ирі процвітає. Вся ти мов чаша ярого меду, в котрій серденько моє навік утонуло...»
... і запах розворушеної землі, й гіркий присмак диму, який стелився понад городами, і мелодійний клич журавлиної зграї, яке линула ген-ген у високій височині — усе воно й досі горить у моїй пам’яті, хоча відтоді утекло стільки води, що мені тепер здається, ніби я прожив двоє життів.
— Юру, Юру... глянь, журавлі летять!
— Не кажи, доню, журавлі... кажи: веселики! — озвалася баба, порпаючись у землі. — А то будеш увесь год журитися...
Леляна закинула обличчя до неба.