... через два тижні. Я спускався у вестибюль, аж зненацька хтось ухопив мене за лікоть.

— Юру!

Це був її голос, і мене відразу ж мов би струм пронизав.

— О, — вигукнув я, намагаючись приховати дрож у голосі, — так це Леляна! Ти теж вступила?

— Ну, звісно! — вона пішла поруч, а тоді раптом узяла мене під руку, наче робила це кожен день. — Ти куди?

— Та, — затнувсь я, — ще не знаю! А давай десь підемо погуляємо. Беру зобов’язання пригостить тебе морозивом. Га? Вона засміялася, і я аж затремтів, настільки дзвінкий і мелодійний був її сміх.

— Ні, це я буду тебе пригощати! А ти за це читатимеш мені свої вірші. Добре?

— Домовилися! Але я хотів тебе запитати ось про що...

— Ну-ну?

Я опустив голову.

— А можна... можна я буду називати тебе Леляною?

Її рука стисла мій лікоть.

— Юру!

— А що?

— Невже в народі збереглися отакі прадавні повір’я? Про Ир, Отхлань, Верхній Світ?

— Та звичайно! — Я нарешті зважився й подивився на неї. — Моя бабуня — рожденна відунка, й усе це я чув іще з дитинства. Ото, бувало, сидимо, з нею взимку на печі, й вона розповідає...

— А от її посестри-поляниці... які вони, Юру?

— Росана одягнута в чорну кольчугу й носить червоного щита. Коси в неї — ніби вороняче крило. Світляна в срібній кольчузі, а щит її золотий. Коси її мов біль біла. У Леляни черлений панцир і чорний щит, а коси... — голос мій раптом затремтів, — ...золоті в неї коси... як у тебе оце!

Вона скоса глянула на мене й подумала.

— Ну, якщо так, то можеш казати на мене Леляна... А ось і морозиво!

— До речі, як там Стоян? — поспитав я, коли ми відійшли од ятки.

Леляна зморщила свого носика.

— Він у нас комсоргом... далеко піде хлопчина! Послухай, ти будеш мені читати вірші?

— Може, Антонича?

— Ні, свої! — Вона ображено смикнула мене за лікоть. — Ну, Юру... ну, ти ж обіцяв!

— Гаразд, — зітхнув я, — прочитаю... Ця поема називається «Слово про червону ріку». Правда, мені радили її нікому не показувати...

Я став декламувати, вимахуючи руками і привертаючи увагу перехожих. Леляна слухала, і я бачив, що вона кидає на мене якісь дивні погляди. Коли я скінчив і полегшено звів подих, вона довго мовчала.

— Значить, я не помилилася в тобі... — нарешті сказала вона.

— Ти про що?

— Помовч! — перепинила вона мене. — А тепер я хочу спитати тебе ... ну, як би це сформулювати точніше...

— Про що ж? Я слухаю.

Вона знову скоса подивилася на мене.

Ти — свідомий українець?

— Як це розуміти?

— Ну... — вона трохи подумала, — ... ти ось пишеш вірші про Україну! А тобі відомо, що коїться на нашій землі зараз?

Я уважно подивився на неї згори.

— Далі?

— Тобі відомо, що десятки людей сидять у сибірських таборах за політичну діяльність? Що здійснюється цинічна цілеспрямована русифікація українського населення? Що наша мова й культура може реально зникнути вже через двадцять років?!

— Леляно... — прошепотів я, не вірячи своїм вухам.

— Ти — філолог-україніст! Але пройде небагато часу — і тебе можна буде назвати фахівцем з класичної філології, тому що українська мова стане мертвою! Ти бодай замислювався над цим?

— Та, — поволі сказав я, — бувало... А загалом, ти маєш слушність!

— Усі ви так говорите! А треба не балачками займатися... а щось робити, бо завтра може бути пізно! Боротися потрібно, розумієш?

— Проти кого?

— Проти цієї комуняцької наволочі, яка топче нашу землю! — Її очі аж потемніли од гніву. — Юру, не кнопки ж ми й не педалі... [4] щоб дозволити їм отак збиткуватися з усього, що святе для нас! Адже ми з тобою — майбутня духовна еліта... надія України, розумієш?

Я взяв її за руку й потяг до лави, котра стояла під каштанами.

— Сядь! — тихо звелів я. — І вислухай мене уважно, добре?

Зараз мені важко в це повірити, але тоді я розповів їй геть усе: і про свою зустріч із Чумаком, і про самвидав, і про те, яке страшне, шокове враження справила на мене праця Івана Дзюби, і про портфель із правозахисною літературою, який і досі був захований у лисячій норі... Така відвертість буває тільки між людьми, які допіру ступили на шлях дорослого життя й поняття не мають про ті методи, якими користуються спецслужби, щоб виявити ворогів режиму; така розмова може бути тільки між двома юними серцями, які ще не зачерствіли в плині жорстокого буття, що наповнить їх розчаруванням і гіркотою; таке трапляється тільки один-єдиний раз і більше ніколи не повторюється, бо за тої вовчої епохи щирість багатьом коштувала молодого віку і приносила довгі роки глухої чорної безвиходи... Коли я нарешті замовк, Леляна обхопила голову руками і кількоро хвиль сиділа, не в змозі промовити й слова.