– Шукаю…

– От уперте дівча! Дозволь мені відкрити тобі одну таємницю: ця земля – не дуже приємне місце, але іншого в нас нема й не буде. Всі жінки, які тут живуть, хочуть кохати, а чоловіки хочуть кохатись чи просто хочуть. Ти відчуваєш відмінність?

Треба було змовчати, проте я не змогла:

– Так, і дуже велику.

Раптом слухавка майже вибухнула люттю:

– А от і не треба її відчувати! Чуєш, Марго, не треба!!! Заради твоєї ж вигоди! Всі заплющили очі – і ти заплющ. Всі замкнули серця на замок – і ти так само. Ми всі помремо якогось дня, то щодня ж вмирай, не катуй себе, не витрачай час на пошуки примари!

– А якщо це не примара?

– Моя чернице! Створила собі бога, назвала його коханням, добровільно замкнулася в монастирі і молишся йому, чекаючи благодаті?

Я остовпіла. Його слова влучили мені у самісіньке серце. Ніхто не знав, що я вже третій рік ходила до церкви і ставила свічки: одну за здравіє рідних, другу – за мою любов. Я молилися, я сподівалася, я вірила.

– Твого бога не існує!!! – Дмитро майже кричав. – Про нього забули, його храми зруйнували, він нікому не потрібен, ніхто не пам'ятає його лику! Ти чуєш? Ніхто в цілому світі!!!

– …

– Марго! Алло! Алло! Марго, ти мене чуєш?

Раптом телефон здався живою істотою. В кабінці замало місця. Я замкнула себе в тісній клітці з хижаком, який атакує, намагаючись завдати болю. Мені було важко дихати, я хотіла вийти.

– Так, дуже уважно слухаю. Ти… гарно говориш.

– Пробач мені, крихітко. Я… я не знаю, що на мене найшло. Я не хотів тебе ображати. Чесно-пречесно.

Я повільно виштовхувала з себе слова:

– Я знаю. Я тебе люблю. Чесно-пречесно. Треба закінчувати розмову. Вона й так коштуватиме тобі купу грошей. Телефонуватимеш додому, перекажи, що в мене все дуже добре.

– Гаразд. – Його голос тремтів. Це злякало дужче, ніж його несподіваний гнів. Мене охопило нестерпне бажання викинути слухавку з кабіни, якнайдальше від себе. Підступна гадюко, з мене досить твоєї отрути. Проте я опанувала себе і ще дужче притиснула її до вуха.

– Марго, ти ще тут?

– Так, Дмитре.

– Марго, знай, все, що я наговорив тобі про кохання – неправда.

Боже, ну чому мені має бути так боляче!

– Ні, чому ж… Гадаю, ти мав рацію.

– В жодному разі! Послухай мене, Марго. – Він заговорив швидко, гарячково, немов боявся, що хтось його зупинить. – Мені дуже важко це говорити, але я мушу. Я був розлючений на тебе не через те, що ти казала дурниці, а через заздрість. Так. Я заздрю тобі до нестями. Заздрю твоїй вірі і, хоч як це банально, твоїй надії і любові. Заздрю, бо сам на таке не здатний, бо поруч з тобою відчуваю себе калікою. Заздрю, бо впевнений, що ти знайдеш те, що шукаєш. А ще… Я боюся за тебе, сестричко. Наляканий до смерти. Я не знаю, що таке справжнє кохання, проте шосте відчуття підказує мені, що Це дуже небезпечна річ. Бережи себе!… – Він кинув слухавку.

Здавалося, його страх перекинувся й на мене, бо я тремтіла, наче в лихоманці. Проте за хвилину він зник, і залишилися божевільна втома і сум. А ще божевільна ніжність до Дмитра і безмежна вдячність за те, що він мене любить, що він у мене є. Мій блазень, мій кат, моя фортеця.

Дні минали, як завжди. Я шукала постійну роботу, а в нашій країні знайти її, не маючи зв'язків, майже неможливо. Кому треба безпородне кошеня? Я жила на мізерну підтримку батьків, які віддавали мені останнє. На хліб вистачало, більшого я й не вимагала. Якось зводила кінці з кінцями, звичайно, допомагали тимчасові підробітки: кілька сторінок письмового перекладу там, кілька днів усного тут. Хоч, мушу зізнатися, усним перекладом заробляєш набагато більше, та й специфіка зовсім інша. Саме з нього все й почалося.

Я саме виходила з кімнати, коли побачила, що до мене гості: коридором ішов мій колишній одногрупник з незнайомим мені чоловіком. Довелося повертатися. Погана прикмета.

– Здрастуй, Марго. Давно не бачились. Мабуть, з півроку. А ти стала ще красивішою, не думав, що таке можливо.

– Здрастуй, Вікторе, рада знову бачити тебе.

До Віктора я ставилася непогано. Він мені часто допомагав, рекомендував знайомим як професійного перекладача, знаходив учнів для репетиторства. Гадаю, й він щось із цього мав. Такі, як Віктор, нічого не роблять просто так.

Вони пройшли до кімнати. Двоє шикарно одягнутих чоловіків розглядали жалюгідне помешкання якщо й не гидливо, то іронічно. Я запропонувала каву. Грошей, які я тоді заробляла, вистачало лише на те, щоб пристойно одягатися, гарно виглядати і пригощати гостей доброю кавою. Крім цього старовинного напою в моїй шафі нудьгувала лише скибка чорного хліба. У кожного – свої пріоритети. Розмова була стрімкою, бо гості поспішали.

Вітя дозволив собі стислий вступ.

– Марго, це мій друг Андрій.