Я пестила його волосся, залізла пальцями під сорочку, гладила шкіру. Сонячний, який він сонячний!

– Так… Я йду. – Пауза. – Ще один поцілунок і – зникаю. Будь ласка, один-єдиний поцілунок.

На якусь мить він завагався, а потім відкинув мою голову назад і торкнувся губами шиї. Ніжно, так ніжно, що спочатку я не повірила власним відчуттям. Його губи були м'яким і теплим вітром, язик куштував мою шкіру, як вишукану страву. Тепер стогнала я. Божевільне бажання його рота. Чому він так довго мандрує моїми плечами? Я намагалася знайти його ротом, проте Костянтин не дозволяв: він цілував, а не я. Залишалося чекати. І я чекала.

Нарешті. Скільки ніжности. Скільки гіркої ніжности. Якби не вона, я більше ніколи не зустрічалася з Костянтином. Якби я не попрохала цього другого поцілунку, багато б чого не сталося. Якби він не був таким ніжним… Якби, якби, якби.

Наші губи поволі прощалися. Він прошепотів:

– Моя дівчинко, моя ніжна дів… – Я вирвалася з його обіймів, відчинила дверцята, вийшла з машини. Костянтин сидів і мовчки спостерігав за мною. Я також мовчки зачинила дверцята, повернулася і неквапливо пішла додому, смакуючи гіркоту його губів.

Вночі я спала. Просто спала. Спала і Тут, і Там. Я відпочивала від думок, які останнім часом не давали мені спокою ні вдень, ні вночі. Розум вимикав думку за думкою, наче світло в порожніх кімнатах, а серце далі жило почуттями. Я сумувала за Яном і чекала.

Наступний ранок почався з пошуків квартири. Це було нескладно, бо я добре знала, що шукала. Обкладена харківськими газетами з ринку нерухомости, я планомірно переглядала шпальти під назвою «Здаю в оренду». Все було дуже просто: я знала адресу, за якою я жила Там, залишилося тільки знайти її Тут. Вулиця Данилевського, будинок номер чотири. Серед усіх оголошень на вулиці Данилевського пропонували орендувати лише дві двокімнатні квартири. Зателефонувала за першим номером – ніхто не відповідав. Невдача. Що ж, спробуємо другий варіант.

Слухавку зняли з третього гудка, і я одразу впізнала голос моєї хазяйки. Знайшла! Неймовірно! Мені вдалося, вдалося, вдалося!!!

– Алло?

– Здрастуйте, я телефоную за оголошенням. Ви здаєте квартиру?

– Так.

– Можна дізнатися про умови оренди?

– Ви самі чи з родиною?

– Сама.

Жінка втомлено зітхнула:

– Сто п'ятдесят гривень на місяць. Беру дешево, бо квартира на п'ятому поверсі, а ліфт не працює. Гарячої води нема, холодильника теж, проте є меблі і телефон.

– Я можу оглянути квартиру?

– Так, звичайно!

– А якщо я під'їду ну, скажімо, за півгодини?

– Гаразд.

– До зустрічі. – Я вже збиралася покласти слухавку, коли почула її здивований голос:

– Стривайте, стривайте! Куди ж ви під'їдете, якщо не знаєте адреси?

– О, вибачте! Справді, як би я вас знайшла? Просто вилетіло з голови!

Ненормальна! Ну як би ти їй пояснила, що знаєш адресу? Знов би лагідно всміхнулася і сказала: «Просто вгадала». І номер будинку, і номер квартири?

Вищий клас! «Екстрасенс Марго. Передбачаю долю, знімаю наговір, позбавляю від наркотичної залежності і головне: безпомилково вгадую адреси! З першого разу!» Та-а-ак… Марго, люба, ну ти хоч трохи контролюй свою поведінку, га? Те, що нормально для тебе, усім довкола може здатися щонайменше дивним. А в цьому світі для диваків існують спеціальні заклади. Санаторії з білими кімнатами і ґратами на вікнах. Не забувай про це!

– Алло, ви ще тут?

– Так. Я ще Тут.

– Записуйте адресу. Данилевського чотири, квартира п'ятдесят п'ять. За півгодини?

– Так. До зустрічі.

Хазяйка зустрічала мене перед будинком. Боялася, що заблукаю. Даремно. Я знала тут кожен куточок.

– Здрастуйте! Я, мабуть, до вас. З приводу квартири, ви – хазяйка?

– Так. Звати мене Марія Дмитрівна.

– Дуже приємно. Марго.

– Ходімо! – Хазяйка повела мене до під'їзду. А вона ще нівроку! Нічогенька така собі жіночка. Схожа на донську козачку: коса товщиною з руку, очі виблискують, груди… Груди, ну, просто два таких великих «ого-го!»

П'ятий поверх. Моя квартира. Моя – Там. Тут ще не моя. Проте незабаром буде. Марія Дмитрівна відчинила двері, завагалася, подивилася на мене:

– Ви не лякайтеся – там усі стіни розмальовані. Таке лихо на мою сиву голову, таке лихо! (До речі, жодної сивої волосинки. Одразу помітно, що регулярно фарбується). Впустила на вигляд цілком нормального хлопця, а він виявився якимось збоченцем.

Я сплеснула руками, удаючи здивування:

– Збоченцем? Що ж він наробив?

– Уявіть собі, якийсь схиблений художник, трясця його матері! Пробачте!