Це я кричала. У мою спальню прибігла сполохана мама, почала мене втихомирювати і решту ночі провела коло мене на дивані. Я щаслива: якщо мама поруч, жодному Чорному Незнайомцеві мене не дістати. Яким приємним і яким обтяжливим може бути захист! У дитинстві я знала лише один його бік. Приємний.

Але доля розпорядилася так, що я все-таке побачила обличчя Чорного Незнайомця, принаймні, одного з них. Мені було шість років. Я з іншими дітлахами бавилася на дворі. Захопившись складанням намиста зі смарагдів (скло від зелених пляшок), я не помітила чоловіка, який, певне, спостерігав за моїм заняттям, а тепер, підійшовши ближче, присів навпочіпки і, усміхаючись, дивився на мене. Я не злякалася, побачивши його. Це було лише трішечки несподівано, але спека зробила мене сонливою і млявою. На незнайомцеві була темно-синя сорочка (мій улюблений колір вечірнього неба), його очі усміхалися, волосся – кучеряве, як у мене… Дуже… милий. Незнайомець. Він допоміг мені скласти квіточку зі скла, а тоді витягнув з кишені в'язку ключів. Сонце вже дісталося моєї схованки, і ключі блищали, немов золоті. А як вони дзвеніли! А ще він умів на них грати! Я була зачарована.

Навіть зараз перед очима та картина: його очі на рівні моїх, між нами в'язка ключів, яка розгойдується, як маятник, кожен ключ виблискує на сонці, а я наче загіпнотизована. Чоловік запропонував мені разом погуляти, просто погуляти тут поблизу, а за це він подарував мені брелок від чарівних ключів. І я погодилася.

Ну що казати? Порушивши одне правило, неважко порушити й інше. А я відразу порушила три правила: заговорила з Незнайомцем, узяла подарунок і слухняно пішла з ним «гуляти». Я не пам'ятаю, про що думала. Можливо, того сонячного дня у моїй голові не було думок, доки Бог чи, може, янгол-охоронець, уклав у неї одну-єдину, але дуже вдалу. Кажуть, що Бог любить дітей та дурнів.

Річ у тім, що цей чоловік вів мене до своєї машини. Я побачила її вже на виході з нашого двору: велика, яскрава «Волга»… чорного кольору сяяла на сонці. І це спрацювало! Ще й як спрацювало! В моїй голові наче дзвоник подзвонив, та що там дзвоник, у моєму мозку завила міліцейська сирена. Все складалося один до одного, як і повчала мама: Чорний Незнайомець, чорна машина, чорний замок, подарунки, полювання на дітей. І я побігла. Я не кричала, а просто летіла вітром, не зупиняючись і не озираючись. Мені здавалося, що він женеться за мною, що ось-ось його тяжка рука ухопить мене за коси чи за платтячко і потягне до чорної машини у чорний замок.

Зупинили мене двері нашої квартири, у які я врізалася з усієї сили. Перелякана, я забула про те, що є така зручна річ, як дзвоник, котрий мій тато спеціально встановив так низько, Щоб і діти могли дотягнутися. Як скажена, почала грюкати у великі обтягнуті синьою шкірою двері, щохвилини очікуючи, що його рука вхопить мене за комір. Двері відчинив Дмитро, і я мало не зомліла: на ньому була темно-синя сорочка, і мені, наляканій до смерти, здалося, що Чорний Незнайомець якось-таки проник у нашу квартиру. Але Чорний Незнайомець усміхнувся і заговорив знайомим мені голосом, водночас перетворюючись на мого брата, і я нарешті зрозуміла, що це Дмитро, мій брат.

– Я знаю, що й маленькі дівчатка ходять у туалет, інколи їм туди потрібно дуже швидко, але ж це ще не вагома причина для того, щоб вибивати двері. Ну, Марго, іди ж бо скоріше! – Він примружився і додав: – Чи може, ти вже?

– Ні, ще ні.

Дмитро розвів руками, вдаючи безмежне здивування:

– Не може бути! Наша принцеса дорослішає.

Ледве волочачи ноги, я пошвендяла в туалет, ніби справді подорослішала чи постарішала на кілька років. «Туалет – це саме те, що мені зараз конче необхідно», – подумала я. Сидячи у кімнаті роздумів, як наш тато жартома називав туалет, я помітила, що все ще тримаю у руці подарунок Чорного Незнайомця. З переляку я зовсім про нього забула. Я роздивилася брелок. Це була кішка. Стилізована чорна кішка.

Моєю улюбленою грою було розповідати казки, цікаві історії і випадки, які сталися зі мною, чи їх просто вигадувала моя невгамовна фантазія. Цю рису мого характеру мама помітила ще в дитячому садку, коли одного разу прийшла по мене і побачила, що всі діти гуляють на килимі, а я сиджу на підвіконні і зосереджено розглядаю сутінкове небо. Вона підійшла до мене і сіла поруч:

– Марго, донечко, що таке? Чому ти не бавишся з іншими дівчатками?

– Бо вони грають у принцес.

– А ти не хочеш бути принцесою?

– Я не можу. Я – фея казок.

– Ага, чарівниця, значить. І що ти робиш на підвіконні?

– Викликаю на небі зірки. Одну вже викликала, скоро з'являться інші. Бачиш, яка яскрава?

– Доню, це не зірочка, це вогні… так, авжеж, дуже гарна зірочка. Справна робота. Але хіба погано бути принцесою?

– Бо вони нічого не можуть. Королі їм завжди кажуть, що робити, розбійники викрадають, дракони жеруть, а вони тільки і вміють, що сидіти у чотирьох стінах і рюмсати. А феї – ніхто не указчик.

– Навіть дракон?

– Навіть череда драконів. Де їм зі мною впоратися! В мене ж чари…

Мама сказала:

– Ну гаразд. Закінчуй ще одну зірочку, і пішли додому. До речі, Марго, мені здається, що дракони все ж таки гуртуються у зграї. Бо вони ж літають, а череда – гурт корів.

– Я запам'ятаю: дракони – у зграї, корови – у череді.

Мама часто, сміючись, згадувала мої філософські міркування з циклу «Принцеси і феї». Відтоді Дмитро більше не називав мене принцесою, тепер я була «її величність чарівничність» чи просто «Феєчка». Усі звикли до моїх вигадок, а деякі казки мого власного виробництва мама навіть записувала до великого червоного зошита, якщо вони всім дуже сподобались. Саме тому я не могла розповісти про Чорного Незнайомця.