— Ет, — я безнадійно махнула рукою, — кому про що... Ти сама у це віриш?.. Що я могла зрадити Михайла?

— Ти? — На ідеальному обличчі подруги промайнув подив. — Пресвята Аліна, діва Амазонська? — Ще одне моє прізвисько з тих пір, як я необачно зізналася Лері, що мрію побувати на цариці річок. — Знаєш, якби я сама побачила тебе у койці із стороннім чуваком, я б очам своїм безстидним не повірила.

— Дякую.

— Будь ласка. Хоча це дурість, як на мене.

— Це моя дурість.

— Та певне. Ну і що, оцінив твій Михайло те, яка ти, трясця тобі, ідеальна? За що він вдарив тебе? Питання напівриторичне, бо в дитинстві мама навчила мене, що бити жінок не можна ні за яких обставин, а та, яка дозволяє так поводитися з собою, наривається на дуже швидке повторення, однак... якісь зовнішні мотиви були?

— Так, — почала пояснювати Лері, яка нарешті сіла навпроти, отримавши прекрасну можливість пропікати мене поглядом. — Розумієш, він... я... на нього щось найшло, і...

— Ну звичайно, — небесно-блакитні очі Валерії потемніли від гніву. — І був йому Голос, і Голос прорік:

«Ах ти ж драний козел, хто дозволив тобі бити жінку?!». Коли ти плануєш подати на розлучення?

— Я не хочу з ним розлучатися.

— Хочеш, — тоном досвідченого гіпнотизера, що проводить планове навіювання, промовила подруга. — Ще й як хочеш. Просто ти ще цього не усвідомлюєш. Але я тобі допоможу. Або зроблю тебе вдовою, якщо тобі це більше до вподоби.

— Поворожи мені, — попросила я, намагаючись не звертати уваги на те, як жалюгідно звучить мій голос. — Будь ласка, кинь на нього.

— Лайно питання. Кину на нього, що скажеш — каменюку, балкон чи чавунну болванку... Замовляй.

— Леро, усе це дуже серйозно.

— Я думаю... ти рентген робила?

— Послухай, я розумію, як це виглядає зі сторони, але я не жартую. Невже ти вважаєш, що я підшукувала б Михайлу такі ідіотські виправдання? Я могла б придумати щось краще.

— Не можна нічогопридумати про чоловіка, котрий підняв руку на дружину, — з притиском мовила подруга.

Я закотила очі і поморщилася від болю у розбитій вилиці.

— А тебе нічого не дивує у цій ситуації, Леро? Ми з Михайлом прожили вісім років, душа в душу, він мене навіть дурепою ні разу не назвав, а тепер — трісь — і став маніяком? Така швидкість перетворення трохи збиває з пантелику, га?

— Мене неможливо збити з пантелику, — буркнула Валерія, але я помітила, що вона завагалася. Прекрасно. Сумнів — перший крок до гріха і до пізнання істини, хоча це, в принципі, одне й те саме.

— Просто подивися на карти. Поглянь, що вони скажуть тобі. А потім я дещо додам, якщо буде потреба.

— Ну добре, — явно невдоволена моїм, як вона те називала, пацифізмом Лера дістала із тумбочки кухонного столу, де нормальні люди тримали виделки та ножі, колоду звичайних гральних карт, заговорених на ворожіння, і віялом розкинула їх на стільниці.

— Ну що ж, — тоном міс Скепсис двадцять першого сторіччя промовила вона, — зараз дізнаємося. Побачимо, що... що за холера? — Подруга тикнулася носом у винового туза, оглянула його так, ніби він зненацька поміняв масть, згребла колоду до купи і розклала знову. Результат завів її в глухий кут — я це відразу зауважила.

— Я принесу Таро, — підводячись, сказала Лера, а ще за п’ять хвилин безпомічно розвела руками і над цими барвистими картами.

— Нічого не розумію. Я такого не бачила за всі роки, що цим займаюся. Я... зараз. Остання спроба. Я візьму циганську колоду. Це вже напевне.

Валерія сильно нервувалася — це було помітно з того, якими уривчастими, безладними стали її рухи. А мене взагалі заціпило — нікому і ніколи, крім себе, вона не ворожила на циганській колоді.

Те, як потрапили до неї ці карти, було досить втаємниченою історією, та одного разу, під коньячок, мені вдалося витягти з Лери деякі нюанси. Ще як була підлітком, вона зустрілася на вулиці зі старою циганкою, котра, за звичкою, намагалася видурити в Лери трохи грошенят. Продуктивність цього заняття дорівнювала абсолютному нулю, про що стару й було проінформовано у досить різкій формі. Потім вони уклали парі: хто кого передивиться, а коли збентежена циганка відвела очі — ніхто не міг довго витримати оманливо ніжний погляд Валерії, — то виявила, що в руках шмаркачки примостилися її золоті сережки. Вражена до глибини душі, стара викупила своє добро за колоду карт, не схожих на жодні інші, напророчила Лері велике майбутнє і попередила, що ворожити на цій колоді можна лише тричі за все життя, у миті найбільшої біди. «Тоді ти сама побачиш, що означають ці карти, — заявила циганка. — Ти їх прочитаєш, як книгу». І я достеменно знала, що гадала на них Лера лише раз, коли тяжко захворів її старший син, і лікарі сказали, що дитина помре. А карти — що одужає. На щастя, помилились лікарі.

Розклад циганських карт Лера вивчала довго, а я, зважаючи на те, що усі ті малюнки були для мене китайською грамотою, вивчала вираз обличчя подруги, і те, що я побачила, мені дуже не подобалося. Усе це взаємовивчення тривало хвилин двадцять, не менше, а коли Валерія нарешті глянула на мене, її лице було біліше від молока.

— Поїхали, — сказала вона. — До Тані. А коли все це закінчиться... тобто якщо закінчиться, нагадай мені вимити рота з милом, щоби я надалі думала, перш ніж когось засуджувати, і вибачитися перед Михасем.