— Леро...

— Я ледве встигла перевернути дошку та дзеркало, але секунд двадцять ми обоє бачили його, так би мовити, в усій красі. Нестерпно смерділо сіркою, було і холодно, і жарко водночас, а він... чи воно... у мене й досі деколи бувають кошмари, люба. У тих снах я бачу його, знову і знову. Він забирає у мене Женю.

— Я ...

— Він насправді забрав його. Геник збожеволів від жаху, з мого дому його забрала «швидка», а за рік він наклав на себе руки в психушці. Десь знайшов чайну ложку, загострив її, як лезо, і перепиляв собі вени.

— Господи...

— Ага. Але я про Таню. Вона довідалася про те, що сталося. Не від мене, звичайно, — я не хотіла загриміти до Павловки, оповідаючи всім, що зустрілася з нечистим. І вже точно не від Жені. Але вона знала. І те, що сталося тієї ночі, і те, що після неї у мене в хаті почало коїтися таке, що твій полтергейст, мабуть, дитячим садком виглядає поруч із усім тим. Я не можу про це говорити, мені заборонено, але... один крихітний епізод, найбільш невинний... Коли я прокидалася ранком, усі голки, шпильки та булавки для шиття стирчали в моїх щоках, наче у поролонових подушечках. Усі голки з усіх моїх трьох кімнат. Це було жахливо.

— І що ж Таня?..

— А Таня кількома словами, але дуже ємко, описала усе, що відбулося тієї ночі, так, ніби вона теж там була, і запропонувала свою допомогу.

— А ти?..

— Я, так би мовити, засумнівалася у її профпридатності. Метр на стільці в кашкеті, а збирається тягатися з нечистим! Я їй так і сказала. А вона відповіла, що тоді я можу й надалі насолоджуватися життям із потойбічним, аж доки просто не помру. Або помру не просто. Що мені залишалося? Лише погодитися. Про те, що саме вона робила, я розказувати теж не буду — маю виразне враження, що скоро ти побачиш те на власні очі, але... вона впоралася. Він відступився від мене. Сподіваюся, назавжди.

— І після цього ти ще й ворожиш? — жахнулася я.

— Ну, ти ж в курсі, шибайголова — моє друге ім’я.

Я приголомшено замовкла, але ненадовго. Ледь до мене повернулася здатність говорити, як я згадала дещо, що весь час дивувало мене у Валерії. Вона могла матюкатися, як боцман, знала лайки з багатьох мов, але жодного разу за весь час нашої дружби я не чула, щоб вона сказала «чорт забирай». Або «хай йому грець»! Чи, приміром, «дідько б його вхопив!». Лера примудрялася використовувати під час сварки навіть імена літературних героїв та історичних осіб, вигукуючи «І-пать-ій Коловрат!» з такими акцентами, що й дошкільнятку стало б ясно, що вона хотіла сказати — але слово «чорт» було для неї табу. В усіх варіаціях.

— Так ось чому ти...

— Ніколи не чортихаюся?.. Так, саме тому. Це лихо спить чутливо — не варто його будити. Воно ж, блін, може й скучити за мною.

Від дверей почулося покашлювання. Я повернула голову і побачила Таню, умиту і свіжу, як травневий ранок. Сині очі сяяли лукавством і якимось дитячим захватом від навколишнього світу. На жаль, у своєму нинішньому стані я ніяк не могла розділити з нею ці прекрасні почуття.

— Я подумала, що вам слід поговорити ґрунтовно, — мовила вона, — і встигла прийняти душ. Вода — неперевершений очищувач, змиває усе зле.

Тетяна перетнула кімнату, нахилилася наді мною і притулила руку до забитої вилиці.

— Ви маєте рацію, Аліно, оце — не вина Михайла, — пульсуючий біль почав стихати під її прохолодними пальцями. — Це зробив не він. Зараз, біль минеться зовсім і набряк спаде. Синець, на жаль, лишиться, але суттєво зблідне.

— Лера сказала вам, як звуть мого чоловіка? — чи від горілки, чи від стресу, а може, від усього в купі, із додаванням магії цієї мініатюрної жіночки, мене почало хилити в сон, а язик мов свинцем налився. Затьмареним поглядом я побачила, як Таня кивнула.

— Так, вона. А решту мені розкажете ви. Прямо зараз. Негайно.

17. / Т етяна / Вердикт

Будь-хто інший назвав би історію Аліни параноїдальним психозом або маренням божевільної — відмінності між цими визначеннями, втім, невеликі. Будь-хто інший, окрім мене. Я знала, що почую правду, щойно вона відкрила рота. Для мене не є проблемою визначити, чи дійсно людина стикалася з примарою, адже контакти з потойбіччям — справжнім потойбіччям, а не породженим нашою фантазією — ніколи не минають просто так. Завжди лишається слід. Не фізичний — я й сама не можу сформулювати це напевно... щосьувіковічується у виразі обличчя, у звуці голосу, в аурі — звісна річ. І в очах. Найперше в очах. Мені достатньо подивитися в очі співрозмовника, щоби зрозуміти, що привело людину до мене — цікавість, дурість... чи біда.

У цієї жінки була біда. З оповіді лише з’ясовувалися подробиці, але сам факт того, що їй довелося стикнутися з іншою стороною, став очевидним, щойно я відкрила парадні двері. Сліди контакту були дуже виразні — це не просто якийсь пустотливий домовик, що розгатив пару тарілок або періодично ховає капці. Все було набагато серйозніше, оповідь лише підтвердила це. Схоже, моя гостя разом із чоловіком розворушили справжнє гадюче кубло.

Я сказала їй про це, щойно вона завершила свою історію.