Двері рипнули, я скрикнула і... прокинулася. Глянула на годинник — я забулася хвилин на двадцять, не більше. І встигла побачити кошмар. Прекрасні темпи, Аліно. Дуже похвальні. Але час вставати і мити вуха. Наплювати на те, що ти ледь пересуваєш ноги, що тебе морозить, наплювати на все.

Треба думати про Михася.

Я була певна, що Таня захопить якісь магічні прибамбаси, щось на кшталт похідного набору екстрасенса, за допомогою якого й буде виганяти усю нечисть. І дуже здивувалася, дізнавшись, що єдиними більш-менш містичним предметами, що їх вона взяла з собою, є дивного вигляду біолокаційна рамочка, виготовлена зі звичайного сталевого дроту, і блискучий срібний кулон на довгому ланцюжку, що висів у неї на шиї. Мабуть, мій подив був таким виразним, що Тетяна вирішила пояснити: вона не шаманка й не ворожка. Вона не збирається трусити муміфікованими пенісами й сипати чарівні порошки. Вона — гіперсенситив і збирається, використовуючи рамку як індикатор, визначити причини й локалізацію аномалії, а вже виходячи з отриманих даних буде знаходити шляхи блокування енергетичних патологій. Мені залишалося лише зробити вигляд, що я зрозуміла пояснення і більше не маю жодних дурних питань.

Дорога виявилася ще жахливішою, ніж я передбачала, не тільки і не стільки через реакцію мого організму на поїздку в авто, скільки через те, що рухалися ми зі швидкістю клишоногої черепахи. Мотор глухнув разів п’ять, і це у Лериному джипі-позашляховику, що завжди працював, як швейцарський годинник! Після кожного такого ступору я злилася і психувала, а ось Тетяна, незворушна, як танк, лише знизувала затягнутими у чорну шкіряну куртку плечима.

— Перепони часто бувають, коли ти на вірному шляху. Раджу ставитися до всього менш емоційно. Наші цілі лишаються незмінними.

На під’їзді до хутору задзеленчав Танін мобільний. Вона не сказала нічого, окрім «слухаю» і «ясно», але, давши відбій, сказала:

— Це був Олег... о, пробачте, ви ж його не знаєте. Мій давній приятель, молодик комплекції бульдозера і такої ж сили. Я попросила його приїхати нам на підмогу...

— Із Києва?

— Ні, він із сім’єю відпочивав на Шацьких озерах. Так ось, він потрапив у аварію. Тобто сталося зіткнення машин. Обійшлося без жертв, але його «СААБ» зім’ятий, як гармошка, а його самого везуть до лікарні зі струсом мозку та переломом плеча. Все ще серйозніше, ніж я думала, хоча... відступати пізно. Та все одно жаль. Груба фізична сила нам ой як би знадобилася!

— Я підписалася б за грубу потойбічну. І щоб вона була на нашому боці, даруйте за нездалий каламбур.

— А це не виключено, — промовила Тетяна з гідністю і всміхнулася із знанням справи. — Таке буває. Ті, що за межею, деколи справді стають на наш бік — не з великої любові до нас, звичайно. А з прагнення помсти.

Мене пересмикнуло. Здавалося б, звістка про невідомих союзників у іншому світі мала б хоч трохи мене заспокоїти, але натомість лише посилила переляк. У ту мить я дуже добре зрозуміла, що мають на увазі американці, кажучи: «Хтось пройшов по моїй могилі».

Хуторець Зелений ми проминули без пригод, але цей факт уже не міг мене втішити. Ми їхали сюди п’ять із гаком годин проти звичайних трьох, і кожна зайва хвилина сталевим молоточком била мене по скронях.

Кермо раз у раз вислизало із вологих від хвилювання рук, і я з останніх сил змушувала себе зосереджуватися на дорозі. Ще не вистачало врізатися в якесь дерево, з моїм циганським щастям. Боже борони мене розбити джип, інакше решту життя я працюватиму на Леру. Якщо у мене ще лишиться ота сама «решта життя».

Я думала про це і ще про сотню жахливих речей, що множилися прямо пропорційно тій швидкості, з якою ми наближалися до будинку. Зараз ми його побачимо... Зараз. Я вчепилася в кермо, як потопаючий — у рятівний круг. Тут, у безпосередній близькості від цього дідькового дому, всередині активно завовтузився страх. А раптом нічого не вийде? Раптом уже запізно і ніякі словесні вмовляння не подіють? Що, як Таня виявиться безсилою в цій ситуації? Це тільки у кіно можна підкорити будь-яку нечисть, спрямувавши на неї розп’яття... але мій Михайло ніколи не знімав свого хрестика. Він мав його на шиї й учора, коли з легкістю підняв на мене руку. І що зможемо вдіяти ми, дві тендітні жінки, якщо той хтосьштовхне його взяти до рук сокиру?

«Припини себе накручувати, — наказала я самій собі. — Такий підхід нічим не допоможе ані тобі, ані Михайлу. Та й що я можу знати про Тетянині можливості? Нічого, доки ми не спробуємо. Тож вгамуй тремтіння в колінах — це зараз зайве».

Будинок нарешті з’явився поміж дерев, і Таня, помітивши його, видала дивний звук, неначе поперхнувшись повітрям. Я швидко глянула на неї: вона не відриваючись дивилася на дім і, здавалося, бачила щось таке, чого не бачила я.

— Святий Боже, — нарешті вимовила вона.

— Все настільки погано? — якомога спокійніше запитала я, обертаючи кермо — машина пішла на поворот. — Що ви побачили?

— Я не бачу... точніше, не очима. Це просто відчуття... подібне я відчувала, будучи свідком однієї великої автопригоди. Тоді «КамАЗ» протаранив пасажирський автобус. Багато смертей. І щось ще... — вона трусонула головою. — Енергетика просто жахлива. Чесно кажучи, мене дивує, як ви взагалі змогли прожити тут стільки часу.

— На початку було не так уже й погано, — сумно відказала я, скинула швидкість до мінімуму і спрямувала джип у ворота.