Одразу ж після свят я помітив, що мати, перед тим як надіти блузку, підперізується чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину.

— Мамо, що то ви носите? — здивувався я. — Це такий жіночий пояс?

— Дурненький, — посміхнулася мати, одвернулась і швидко зав'язала свій химерний пояс.

— Скажіть, мамо.

— Що ж тобі казати? Це отак я вигріваю на собі гарбузове насіння.

— Гарбузове? — про всякий випадок недовірливо поглянув на матір, — чи не дізналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер і підсміюється наді мною? Бо в нас і дома, і в селі ніколи не переводилась насмішка і перець на язиці.

— Тож сказала, що гарбузове.

— Воно захворіло чи як, що треба вигрівати? — обережно випитую, щоб не попастись у сильце.

— Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому раніше прокидалося життя і щоб гарбузи були більшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як підсвинки, лежать?

— Бачив.

— Тож-бо й воно: вигрівання дуже пособляє.

Але мене не так зацікавило вигрівання, як саме насіння. От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. І закружляли мої думки навколо пояса, мов нетля біля вогню. Я знав, що це крутиться ота сама безтолоч, яка не виходить «он звідти», але вже не міг нічого зробити з собою.

І, може, довго б я мудрував біля того пояса, аби раптом не пофортунило мені: сьогодні мати почала діставати з комори, з скрині, з сипанки, з-під сволока і навіть з-за божниці свої вузлики. В них лежало все те, що далі зійде, зацвіте, закрасується й перев'ється по всьому городі: огірки, квасоля біла, ряба й фіалкова, безлуский горох, турецький біб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, кручені паничі, нагідки, чорнобривці, гвоздика і ще всяка всячина.

Мати радісно перебирала своє добро, хвалилася його силою і вже бачила себе в городі посеред літа, коли ноги веселить роса, а очі й руки — різне зілля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе співучі маківки, та це не заважало мені найбільше придивлятися до вузликів із гарбузовим насінням. Вони були чималі, і дещицю можна було з них надібрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його у матері, але вона, поскупившись, дала мені лише одну пучку:

— Більше не можна, Михайлику, бо це насіння!

В її устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками — нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого.

Коли на городі з'являвся перший пуп'янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалось стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем…

Забувши за мене, мати починає тихцем розмовляти з насінням, одне вихваляючи, а друге жаліючи або навіть гудячи.

— Ой, гороше, гороше, чого ти минулого літа допустив до себе черву? — докоряє вона добірним горошинам. — Гляди в цьому році не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнів, яка журба тебе поїдом їсть?…

З двору входить дідусь, він дивиться, що робиться на столі, й посміхаєтся:

— Почалось бабське чаклування.

— Тату, хіба можна таке казати? — аж ніби страхається мати. Їй і досі вдивовижу, що дідусь не так тримається землі, як свого ремесла.

— Не можна, не можна, — одразу ж погоджується свекор. В цей час на вулиці гуркоче підвода і коло наших воріт зупиняються вимиршавлені коні. Дідусь придивляється до селянина, що злазить з воза, і добродушно глузує:

— І ми, коли подумати, люди не прості: до нас теж міністри заїжджають!

— Які міністри? — одразу стрепенувся я, надіючись почути щось цікаве.

Дідусь тицяє пальцем у вікно:

— Бачиш он дядька в постолах, що відчиняє ворота?

— Бачу.

— Це і є міністр.

— Таке скажете! — сміюся я.

— Ти не смійся — справжнісінького міністра бачиш, — запевняє дідусь.

— Кажіть! Хіба я не читав і не бачив у журналі «Нива», якими були міністри?

— А про таких не читав, і в журналах їх не друкували. — Дід виходить з хати, а за ним вибігаю й я, бо ж не кожний день до нас приїжджають міністри, якщо не вигадує дідусь.

Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровкається з дідом, питається про його здоров'я, а далі мова йде про погоду й озимину, про невідомих мені людей, про розруху, голод на Півдні, політику, бандитів і загряницю, яка все неситим оком поглядає на нас. Ні, з якого боку не придивись, не схожий дядько Стратон на міністра. Нарешті він питає діда, чи той не доведе йому до пуття дерев'яного плуга.