Мати, коли я, забувши все на світі, припадав до роздобутої книги, не раз гримала на мене:

— Святий дух з нами! І що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче замовлений. Та спом'янись і спам'ятайся нарешті, бо осьдечки зараз усе полетить у піч!

Правда, у піч вона так і не кинула жодної книжки, але повсякчас пасла мене очима, побоюючись, щоб читання не підвередило її дитину.

— Мамо, і що там тільки може підвередити?

— Що?… А звідки я знаю?

— То чого ж таке говорите?

— Бо люди кажуть… Он прочитав один розумник геть усю біблію і позбувся того, що мав у черепку, — показуючи пальцем на лоба, страхає мене святим письмом.

— Я ж біблії не читаю.

— В тебе, вітрогоне, гляди, хватить розуму і до неї допастись.

Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати…

Вдень, навіть взимку, я ще міг сяк-так хитрувати, але ввечері діло моє було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника, задмухувала сліпака, і я вже в темені мусив додумувати про якогось князя або графа: чи його уразить «рокова куля», чи «стріла Купідона».

Через отой поганий, бензином заправлений сліпак, що весь час фахкотів і погрожував вибухнути, я найбільше ремствував на матір, а далі додумався перехитрити її. Коли в хаті всі, окрім цвіркуна, засинали, я навшпиньках підходив до печі, витягав з її челюстей жарину, роздмухував вогник, засвічував каганець і забирався з ним на піч. Тут я його так вмощував у закапелок, щоб світло не падало на хату. І ось тепер до мене починали стікатися царі й князі, запорожці й стрільці, чорти й відьми.

Тоді ще по селах і навколо них жила всяка нечиста сила, вона, як могла, збиткувалась над хліборобом, його худібкою та посівами. І коли хтось ловив чорта чи відьму — теж не милував їх. Відьмі, як правило, відрубували руку, щоб вона не здоювала корів, а чорта найчастіше запрягали в плуга, і він орав доти, поки не відкидав копита.

Найбільше ж у нашому селі доводилось воювати з нечистою силою дядьку Миколі. Де він тільки не ловив її. І в комині, де чорт стрічався зі своєю, сажею підмальованою, коханкою-відьмою, і в комірчині, де безсовісний біс ласував салом, і у вершах, куди забирався дідько на дурничку жерти рибу, і під містком, і в дуплавих вербах, і в копанках, і в тих мірках-солом'яниках, якими безп'ятий наміряє горобців на вечерю.

І хоча нечиста сила по-всякому мудрувала, як перехитрити свого ворога, з цього ніде нічого не виходило. Дядько Микола завжди ставав переможцем. За своє життя він стільки повідрубував у нечисті хвостів, ратиць і рогів, що все це не вмістилось би й на віз.

— Коли б на цей товар знайшовся покупець, то мав би я грошей більше, ніж сміття, — хвалився дядько Микола.

А його дружина від такого неподобства тьху-тьхукалась і підіймала руки до образів, а далі ціпила на мужа кулаки…

Я не був таким хоробрим, як дядько Микола, і не мав його сокири, тому вночі тремтів і завмирав над тими казками, з яких, наче з лантуха, аж сипалася різна страховина. Та коли серце вже зупинялося од переляку, приходила полегкість: десь зовсім недалеко глупу ніч прокльовували голоси півнів. Тому я й досі люблю ту пору, коли півні своїми крилами проганяють темінь і нечисту силу, а співом починають новий день.

Через якийсь час мати дізналася про мої хитрування з каганцем. І винен у цьому був тільки я. З якоїсь страшнецької казки на мою бідну голову витрусилося стільки чортів, болотяників і водяних, що вони, знахабнівши, почали визирати з усіх шпарин, висолоплювати язики і навіть літати по хаті. Я необережно зиркнув на жердку над ліжком, побачив на ній чорта і скрикнув. Правда, одразу ж виявилося, що то був не чорт, а чорні дідові штани. Та ця помилка дорого коштувала мені: мати почала на ніч замикати каганчика у прискринку. До нього вже я ніяк не міг добратися.

Отак вперше нечиста сила хотіла розлучити мене з друкованим словом. Та це було не найгірше. Страшне почалось значно пізніше, коли нечиста сила розбирала та не прощала мої книги і в кожному рядку вишукувала ворожі прояви, різну апологетику, збочення, селянську обмеженість, селянські дрібновласницькі тенденції і ще якусь погань…

Дядьку Миколо, як іноді бракувало вашої сокири, щоб відтинати хоча б хвости отій нечисті, що залазила в слово, як плодожерка в яблуко… Та повернуся знову до злощасного каганчика.

Я кілька днів і сяк і так добирався до скрині, підшукував у залізяччі різні ключі, але з цього нічого не вийшло. Та зневіра не дуже довго крутилася біля мене. Через кілька днів мені спало на думку вихимерувати свого сліпака. Робив я його весело, швидко і просто: дідовою ножівкою відчикрижив денце французького патрона, знизу в шийку втягнув гніт, все це пропустив через серцевину кукурудзяного качана і ним наглухо зачопив невелику бляшанку з бензином.

Не знаю, чи була задоволена мати своєю вигадкою, а моя мені аж сміялася. Мати помітила, що зі мною щось коїться, недовірливо поторгала ляду скрині, а я, щоб не пирхнути, вискочив з хати.