Антоній поклав долоню на чоло своє і сказав:

— Ти не маєш жінки, мандрівний Габіре. Чи кохав ти колись?

— Так, — кивнув Ратибор, — я іноді натягав на свої рамена плащ Тезея. Але коли йшов на прю з Мінотавром, завжди дивувався, що в Аріадн коров'ячі голови.

— Ти несправедливий до жінок, — похитав головою Антоній. — Кохання є першою Істиною Творіння. Якщо ми збудуємо палаци і напишемо книжки, але від кохання не народяться діти, то хто буде жити в палацах і читати тексти?

— І це каже чернець-відлюдник? — здивувався Ратибор.

— Я не завжди був відлюдником, — сказав авва. — А навіть святий Апостол Павло каже: «Якщо я говорю мовами людськими та ангельськими, а любові не маю, то я — мідь брязкаюча, або кімвал дзвінкий… Любов ніколи не перестає, хоча й пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання щезне» [142] .

— Але при чому тут розділення Єдиного на Отця і Сина?

— Ігнатій Антіохійський [143] , світоч Східного Богослов'я, писав у посланні до Римської громади: «Пристрасне прагнення моє розп'ято». Так і Діонісій Ареопагіт [144] знав, що Імені Божому передувало пристрасне прагнення, вище за любов, перше за любов, від початку суще…

— Тобто? — розум Ратибора розкрився перед словами Антонія в увазі та очікуванні; так змучена спекою пустелі квітка розкривається назустріч прохололому вітрові з Нілу.

Антоній присів на ложі і підняв руку, немов прадавній пророк, що проголошує вирок Божий втопленому в гріхах народу. Але проговорив він тихо:

— Чому Єдиний, що існує вічно і є самодостатнім, розпочав Творення? Чому Той, хто вже є Всім, додав до Всього Суще? Що з'являється в тебе перед словом і справою?

— Прагнення, — так само неголосно відповів учень Мелхиседека.

— Саме так, — очі відлюдника палали серед руїни старого обличчя, немов Дух Небесний увійшов у них вогненним кущем Хоривської гори [145] . — Пристрасне прагнення породило Сина Єдиного — те прагнення, що не потребує знаків і вище за них. А тепер згадай, сину Півночі, в якому творінні людському між людиною й створеним нею не стоїть Знак?

— У творінні дитини.

— Ось чому святий Григорій сказав: «Просте відбиття». Чи треба бути мудрецем, утаємниченим у суть знаків, щоб зробити дитину?

Ратибор мовчав.

— Чи міг Сатана ушкодити сотворіння Сина, якщо між ним і Отцем не стояли знаки?

Ратибор заперечливо похитав головою:

— Ворог діє тільки через знаки. Він — знакова Істота.

— Чи розумієш ти тепер, НАЩО Отцеві Небесному Син Єдиносущний?

— Я буду думати. Ти розплатився, — сказав Габір-Ратибор.

Наступного дня він знову пішов до святилища Кадеш. По дорозі побачив, що закам'янілий мул у каналі Осохорна став вологим. Вода Нілу піднімалася щогодини і недалеким був час щорічного відродження Харра.

У гранітному гирлі ущелини двійко розбійників заступили Ратиборові дорогу. Вони були майже голі, брудні, смердючі й охлялі. Голод і відчай змусили їх вийти з пращею та дерев'яною палицею проти озброєної людини.

Ратибор ухилився від каменюки, випущеної з пращі, і витягнув магрібський меч. Побачивши сталеве лезо, розбишаки чкурнули геть. Ратибор наздогнав того, що мав пращу, і розвалив йому голову. Другий утік.

Ця пригода породила у Ратибора недобрі передчуття. Пам'ятаючи візит псів, він затулив браму святилища великими шматками гранітних плит. Робота втомила його: умостивши сір на камінь із западиною, він заснув.

(включає в себе видіння шосте, сьоме і, частково, п'яте)

І сон прийшов до нього, і почався з жовтого єгипетського гарбуза (Citrullus Lanatus), що мав п'ятеро очей і вмів говорити склавинською мовою. Гарбуз сказав Ратиборові: «Ось я і є Виповненням і Наповненням!». І луснув. Рожева сукровиця хлинула на Ратибора і він мало не захлинувся в озері з гарбузового соку. Потім із чорно-рожевої темряви вийшов Астерій — у білій туніці, а на лівому плечі мав рубінову застібку у вигляді троянди. В очах його постали червоні престоли хтивості. Астерій обійняв Ратибора й зашепотів: «Я кохаю тебе!». Ратибор відштовхнув примару і побіг. Біг він темними хідниками незнаного лабіринту. Страховиська обступили його зусібіч. Бачив він драконів, привиди Менгі й Оряни і мідні свастики на чорних стінах.

Раптом видіння змінилось. Над головою Ратибора розкрилося сапфірове, берилове, кобальтове, бірюзове Небо, глибоке, як пророцтва Єремії, і високе, як кохання жебручих поетів.

Він побачив, що стоїть посеред золотого пшеничного поля і з далеких синіх гір линуть до нього срібні хмари. І почув він Голос: «Благословення стомленим!»

І прокинувся.

У вітальній залі було темно. Серед мороку закам'янілими, непотрібними Сонцю деревами, височіли колони. Ієрогліфи, ібіси та лотоси, видовбані на їхній поверхні, застигли у містичному змертвінні назавжди закритих знаків. І якийсь дивний шум просотувався у залу крізь завалену плитами браму.