— Я ще тут, — заявив чоловік. — Ха-ха-ха, ви, напевне, подумали, що вже пішов. Але я все ще тут. Збрехав. Вибачте, Такаї-сан. Я — така людина.

Чоловік відкашлявся навмисне дражливим голосом.

— Я давно на цій роботі. І поступово навчився бачити людину по той бік дверей. Повірте, не брешу. Немало людей ховається за дверима, аби не платити «NHK». Я кілька десятків років маю справу з такими. Такаї-сан, ви чуєте?

Він тричі, сильніше, ніж досі, постукав у двері.

— Такаї-сан, ви дуже вміло ховаєтеся. Як камбала під піском на морському дні. Це називають мімікрією. Але навіть так вам не вдасться втекти. Обов'язково хтось прийде й відчинить ці двері. Правду кажу. Це гарантую я, збирач плати, ветеран «NHK». Хоч би як спритно ви ховалися, ваша мімікрія — це врешті-решт обман. Вона нічого не вирішує. Повірте, Такаї-сан. Я скоро піду. Цього разу насправді. Однак найближчим часом знову навідаюся. Як почуєте стукіт — значить, я прийшов. Ну, то бувайте здорові, Такаї-сан!

І цього разу не було чути кроків. Аомаме почекала хвилин п'ять. Потім підступила до дверей і прислухалася. Заглянула у вічко. У коридорі ні душі. Очевидно, збирач плати справді пішов.

Аомаме приставила металеву биту до кухонного буфета. З пістолетного патронника вийняла патрони, поставила запобіжник й, обгорнувши пістолет товстими колготками, поклала в шухляду. Лягла на диван і заплющила очі. Голос чоловіка все ще лунав у вухах.

Але навіть так вам не вдасться втекти. Обов'язково хтось прийде й відчинить ці двері. Правду кажу.

Принаймні цей чоловік не належить до секти «Сакіґаке». Вони діють тихіше й з найкоротшої відстані. Не схильні насторожувати людину гучними містифікаціями в коридорі багатоквартирного будинку. Це не їхній стиль. Аомаме уявила собі постаті Голомозого й Кінського хвоста. Вони б наблизилися без шуму, крадькома. Якби вона їх помітила, відразу сховалися б.

Аомаме хитнула головою. Спокійно дихала.

«Може, це справжній збирач абонентної плати „NHK“, — подумала Аомаме. Але ж тоді він мав би помітити повідомлення про автоматичну, з банківського рахунку, сплату за послугу „NHK“. Аомаме бачила, що воно наклеєне на дверях. А може, це душевнохвора людина. Та все-таки слова чоловіка звучали навдивовижу реалістично. — Здається, ніби він крізь двері відчував мою присутність. Схоже, ніби знає мою таємницю або спритно винюхав її частину. Однак власними силами не може відімкнути двері й зайти всередину. Двері треба відмикати зсередини. А я в жодному разі не збираюся цього робити».

«Та ні, так стверджувати я не можу. Бо якщо Тенґо ще раз з'явиться в дитячому парку, то я, не вагаючись, відімкну зсередини двері й побіжу до нього. Незважаючи ні на що», — вирішила Аомаме.

Вмостившись на садовий стілець веранди, Аомаме, як завжди, крізь щілини у пластикових жалюзі стежила за дитячим парком. На лавці під дзельквою сиділа парочка учнів середньої школи вищого ступеня у форменому одягу й серйозно про щось розмовляла. Дві молоді мами стежили за своїми малими дітьми, що гралися в пісочниці. Не відриваючи очей від дітей, вони щось жваво обговорювали. Така картина зустрічається у будь-якому парку пополудні. Аомаме довго дивилася на вершину дитячої гірки.

Потім приклала долоню до низу живота. Заплющила очі, прислухалась і спробувала почути голос. Там, напевне, щось було. Щось маленьке й живе. В цьому Аомаме не сумнівалася.

— Доота, — тихо промовила вона.

— Мадза, — відповіло щось.

Поласувавши смаженим в одному місці і перейшовши в інше, вони вчотирьох співали караоке й випили пляшку віскі. Коли їхній скромний, але по-своєму галасливий бенкет скінчився, була майже десята. Вийшовши із закусочної, Тенґо провів молоду медсестру Адаті до її дому. Недалеко звідси була зупинка автобуса, який курсував до станції, й решта медсестер, природно, попрямували туди. Тенґо з молодою медсестрою йшов безлюдною дорогою хвилин п'ять.

— Тенґо-кун! Тенґо-кун! Тенґо-кун! — наче виспівуючи, промовила вона. — Яке гарне ім'я! Якось так легко вимовляється.

Напевне, медсестра Адаті чимало випила, але через її вроджену червонощокість з кольору обличчя годі було визначити, скільки. Слова вимовляла чітко, повністю, йшла впевнено. Не скидалася на п'яну. Зрештою, люди по-різному п'яніють.

— А я весь час думав, що в мене дивне ім'я, — сказав Тенґо.

— Зовсім не дивне. Тенґо-кун! Легко на слух запам'ятовується. Надзвичайно чудове!

— До речі, я ще не знаю твого імені. Всі називали тебе Куу.

— Куу — це пестливе ім'я. А насправді звати мене Кумі Адаті. Досить непоказне ім'я, правда?

— Кумі Адаті, — повторив уголос Тенґо. — Зовсім непогане. Коротке, невигадливе.

— Дякую, — відповіла медсестра. — Коли так кажуть, то мені здається, наче я стала автомашиною «Honda-Civic».

— Я похвалив.

— Знаю. Вона споживає мало бензину на сто кілометрів пробігу, — сказала медсестра й узяла Тенґо за руку. — Можна потримати за руку? Бо так чомусь приємніше й спокійніше йти.