— І я хотіла зустрітися з тобою, — сказала дівчина голосом, схожим на голос Кумі Адаті. Межа між реальністю та уявою зникла. Намагаючись її побачити, Тенґо відчув, що чашка з рисовою кашею перехилилась і його мозок захитався.

— Я повинен був раніше тебе розшукувати. Але не міг, — сказав Тенґо.

— І тепер ще не пізно. Ти можеш знайти мене, — сказала дівчина.

— Як зможу знайти?

Відповіді не було. Для неї бракувало слів.

— А все-таки я зможу знайти, — сказав Тенґо.

— Бо я змогла знайти тебе, — сказала дівчина.

— Ти знайшла мене?

— Знайди мене, — відповіла дівчина. — Поки є ще час.

Білі штори, ніби душа, яка не встигла втекти, безшумно й сильно гойднулися. Це було останнє, що побачив Тенґо.

Він прийшов до тями у вузькому ліжку. Лампа була погашена, а в кімнату крізь щілину між шторами приникало слабке світло вуличного ліхтаря. На Тенґо була теніска й довгі шорти, а на Кумі Адаті — лише сорочка із «смайлом». Її м'які груди впиралися в його передпліччя. У голові Тенґо все ще кричала сова. Зараз увесь нічний ліс був у ньому.

Навіть перебуваючи у ліжку з цією молодою медсестрою, він не відчував статевого потягу. Як, здається, й вона. Обхопивши його рукою, вона тільки хихотіла. Тенґо не розумів, що її так смішило. Може, хтось десь показав карточку з написом «Сміх».

«Цікаво, котра зараз година?» — подумав він. Спробував підвести голову й глянути на годинник, але його ніде не було. Медсестра раптом перестала сміятися й обома руками обхопила його за шию.

— Я відродилася! — її теплий подих ударив його у вухо.

— Ти відродилася, — сказав Тенґо.

— Бо один разу померла.

— Ти один раз померла, — повторив він.

— Уночі, коли падав холодний дощ, — сказала вона.

— Чому ти померла?

— Щоб отак, як зараз, відродитися.

— Ти відроджуєшся, — сказав Тенґо.

— Більш-менш, — прошепотіла вона дуже тихо. — У різних формах.

Тенґо задумався над цією фразою. Що, власне, означає «біль-менш відродитися у різній формі»? Його обтяжений мозок наповнювався паростками життя, як первісний океан. Однак це нікуди його не вело.

— Звідки приходить повітряна личинка?

— Помилкове запитання, — відповіла медсестра. — Так-так.

Вона завовтузилася на ньому. Тенґо відчув своїми стегнами густе волосся на її лобку, що, здавалось, було частиною її мислення.

— Тобі щось потрібне, щоб відродитися? — спитав Тенґо.

— Найголовніша проблема відродження, — сказала медсестра, ніби відкриваючи таємницю, — полягає у тому, що можна відродитися тільки для когось, а не для себе.

— «Більш-менш у різних формах» — саме це й означає?

— Як тільки розвидниться, вам треба звідси йти. Поки виходу не перекрито.

— Як тільки розвидниться, я звідси піду, — повторив Тенґо її слова.

Вона ще раз потерлася своїм густим волоссям на лобку об його стегна. Ніби старалася залишити там якийсь знак.

— Повітряна личинка нізвідки не приходить. Хоч би скільки ви чекали, вона не прийде.

— Ти в цьому впевнена?

— Бо я один раз померла, — відповіла медсестра. — Вмирати трудно. Набагато трудніше, ніж ви, Тенґо-кун, сподіваєтеся. І дуже самотньо. Настільки, що аж дивно, як може людина бути такою самотньою. Раджу запам'ятати. Але, врешті-решт, без смерті нема відродження.

— Без смерті нема відродження, — підтвердив він.

— Але людина, живучи, наближається до смерті.

— Людина, живучи, наближається до смерті, — повторив Тенґо, не розуміючи змісту цих слів.

Вітер і далі гойдав білими шторами. У повітрі аудиторії перемішався запах ганчірки біля класної дошки, мийного засобу й диму від спалюваного опалого листя. Хтось вправлявся у грі на флейті. Дівчина міцно стискала його руку. У низу живота він відчував солодкий біль. Однак ерекції не було. Вона прийде набагато пізніше. Слова «набагато пізніше» обіцяли йому вічність — довгу палицю, що не має кінця. Чашка з рисовою кашею знову перехилилась, а мозок захитався.

Прокинувшись, Тенґо довго не міг згадати, де він. Потрібен був час, щоб відтворити в голові перебіг подій минулої ночі. Крізь щілини у шторах пробивалося сліпуче ранкове проміння, галасливо співало вранішнє птаство. У вузькому ліжку він спав у страшенно незручній позі. Таке траплялося з ним часто. Поряд була жінка. Вона міцно спала, поклавши голову на подушку. Її волосся спадало на щоки, як свіжа осіння трава, омита вранішньою росою. «Кумі Адаті», — подумав Тенґо. Молода медсестра, якій щойно сповнилося двадцять три роки. Його наручний годинник лежав на підлозі біля ліжка. Стрілки годинника показували сьому годину двадцять хвилин ранку.