— Дивне прізвище, правда? — сказав Усікава.

— Авжеж, досить дивне. Однак про неї я пам'ятаю не через прізвище.

Запала коротка мовчанка.

— Кажуть, начебто її сім'я належить до палких членів «Братства свідків», — зондував Усікава.

— Можна сказати тільки вам?

— Звичайно. Мовчатиму як риба.

Вона кивнула.

— В Ітікаві є велике відділення «Братства свідків». А тому я опікувалася кількома дітьми його членів. З точки зору вчителя в такому разі виникали делікатні проблеми, що вимагали пильної уваги. Але таких ревних прихильників цього братства, як батьки Аомаме, не було.

— Інакше кажучи, вони не здатні на компроміси.

Наче щось пригадавши, вчителька легенько прикусила губу.

— Саме так. Суворо дотримувалися правил і цього вимагали від своїх дітей. Через це Аомаме-сан мимоволі стала в класі самотньою.

— Виходить, що в певному розумінні вона була особливою.

— Особливою, — підтвердила вчителька. — Звичайно, дитина в цьому не винна. Якщо в чомусь і шукати вини, то це — нетерпимість, яка орудує людською душею.

Учителька розповіла, що інші діти здебільшого ігнорували Аомаме. Ставилися так, ніби її немає.Вона була чужорідним тілом і своїм дотримуванням дивних принципів завдавала іншим клопоту. Так одностайно вважав увесь клас. Зі свого боку, Аомаме захищалася тим, що старалася бути якомога непомітнішою.

— Я робила все, що могла. Але дитяча згуртованість перевершувала мої очікування, і Аомаме-сан майже стала схожою на привид. У наш час я могла б скористатися порадами спеціальних консультантів. А тоді такої системи не існувало. Я була ще молодою і ледве втримувала клас у своїх руках. Може, вам здається, що я виправдовуюсь.

Усікава розумів, що вона каже. Бути вчителькою початкової школи — тяжка робота. Дитячі справи доводиться до певної міри віддавати самим дітям.

— Глибока віра й нетерпимість завжди йдуть у парі. І часто нам не підвладні, — сказав Усікава.

— Правду кажете, — погодилася вчителька. — Але я таки робила, що могла. Кілька разів намагалася поговорити з Аомаме-сан. Однак вона майже не розкривала рота. Була вольовою і коли щось вирішила, то вже свого наміру не змінювала. Мала розумну, кмітливу голову й жадобу до навчання.

Але тримала себе під суворим контролем, щоб цього не показати. Напевне, бути непомітноювважала одним із засобів свого захисту. Якби вона перебувала у звичайному середовищі, то, безперечно, стала б чудовою ученицею. Жаль бере, коли зараз про це згадую.

— Аз її батьками ви мали розмову?

Учителька кивнула.

— Не один раз. Батьки часто приходили з протестом проти релігійного переслідування. І тоді я просила їх, щоб вони разом зі мною допомогли Аомаме-сан зіллятися з класом. Питала, чи не могли б трохи послабити свої вимоги до неї. Та всі мої зусилля виявилися марними. Для її батьків суворе дотримання релігійних приписів було найголовнішим. Вони мріяли про щастя потрапити в рай, а земне життя вважали тимчасовим. Такою логікою керувалися вони, дорослі люди. Але, на жаль, мені не вдалося переконати їх у тому, що зневага й нехтування однокласників залишає в душі юної дитини смертельну рану.

Усікава повідомив їй, що Аомаме була центральним гравцем софтбольної команди в університеті й фірмі, а тепер успішно працює інструкторкою в елітному спортивному клубі. Правду кажучи, так було донедавна, але уточнення Усікава вважав зайвим.

— От і добре, — сказала вчителька. Її щоки злегка почервоніли. — Стала дорослою, самостійною і здоровою. Дізнавшись про це, я відчула полегшення на душі.

— До речі, я хотів би запитати про ще одну делікатну річ, — приязно всміхаючись, сказав Усікава. — У початковій школі Кавана-сан й Аомаме-сан особисто не дружили?

Учителька зціпила пальці обох рук і на хвилину задумалася.

— Можливо, дружили. Але я сама нічого такого не бачила й не чула. Тільки одне можу сказати: важко повірити, що хто-небудь у тому класі міг подружитися з Аомаме-сан. Може, Тенґо-кун подав їй руку. Бо мав добре серце й почуття відповідальності. Та навіть якщо таке й сталося, Аомаме-сан, напевне, легко не відкрила йому своєї душі. Як устриця, що приліпилася до кам'яної брили.

Учителька на мить замовкла, а тоді додала:

— Дуже шкода, що більше нічого не можу сказати. Однак тоді я не змогла їй допомогти. Бо, як уже казала, не мала досвіду й сил.

— Якби Тенґо-сан й Аомаме-сан подружилися, то це, напевне, знайшло б великий відгук у класі й ви про це почули б, правда?

Учителька кивнула.

— Нетерпимість була з обох боків.

— Розмова з вами стане мені у великій пригоді, — подякував Усікава.

— Було б добре, якби історія з Аомаме-сан не зашкодила наданню фінансової допомоги Тенґо-санові, — занепокоєно сказала вчителька. — За те, що в класі виникла така проблема, відповідаю я, класний керівник. Ні Тенґо-кун, ні Аомаме-сан ні в чому не винні.