Проминувши дві Кілії, правобережну і лівобережну, румунську і радянську, Дунай підходить до російської Венеції. Далі знову розпадається на численні рукави, протоки, живить водами заплавні озера, болотисті низини, лимани.

У Чорне море він вливається скромно, через вузькі горловини. Не в кожну пору року тут пропливе навіть неглибокої осадки каботажний пароплав, що прямує з Одеси до Ізмаїла.

На пласкому пустельному березі Чорного моря, проти Зміїного острова закінчує Дунай свою майже тритисячокілометрову течію…

Федір Щербак зосереджено вдивлявся в ріку. Розбух, потемнів, обважнів од мулу Дунай. Мабуть, сильні дощі пройшли в середній течії, на Великій Угорській рівнині і нижче Залізних воріт. Пробурхали бурі. Щось десь затоплено, зруйновано. З верхів'їв велика вода приносить залишки очеретяного даху, повалені дерева, кореневище, різні речі хатнього вжитку.

«Диво це дивне — Дунай, — думає Федір Щербак. — Така сила води поряд, за два кроки, а не чути. Один струмінь глушить інший: у будь-яку пору року Дунай тихий».

— Дивись, дивись! — прошепотів Сухобоков і кивнув на Дунай. — Бачиш?.. Пливе хтось.

Щербак, примружившись, спокійно відгукнувся:

— Здається, звичайнісінький корч.

— Можливо. Так, справді, корч!

Замовкли прикордонники. За островами, за Ямою-заповідником, що кишить красною рибою, за ближніми островами загув теплохід.

І ще довго над Дунаєм не замовкала луна.

З гілки куща, під яким лежали прикордонники, впали краплі роси.

Пройшов, осліплюючи вогнями, якийсь корабель. У його рухливому світлі майнула хатина бакенщика, вже по-зимовому обкладена високим очеретом.

Різкіше запахло прісною сирістю. Похолоднішало.

На болоті зойкнув бугай.

Перші хвилі туману просочувалися крізь густий гребінь Пожарських плавнів.

Щербак тихо переклав автомат з руки на руку, облизав пересохлі холодні губи.

— Ех, запалити б!

— А чого ж? Дими в рукав.

— Ти що, здурів?

— А хто побачить? Начальство далеко. Телевізора там нема.

— Я сам собі начальство.

— Ну, коли так, то терпи мовчки.

— Т-сс!.. Бачиш? — пошепки запитав Щербак.

— Що?

— Дивись, дивись!..

На дунайській воді, освітленій зірками і близьким світанком, щось темніло.

— Знову корч, — мовив Сухобоков.

— Ні, це не корч. Щось кругле. Схоже на кавун чи гарбуз. Голова!.. — Щербак схопив товариша за руку, міцно стиснув. — Людина пливе.

— Справді, людина! Ач, волоцюга!.. Повідом на заставу, а я — в човен, одріжу його від берега.

— Не чіпай човна! — наказав Щербак. — Не спускай з порушника очей.

Щербак подзвонив на заставу. Відповів не черговий, як сподівався Щербак, а Смолярчук. Мабуть, чекав цього сигналу. Прикордонник, запинаючись од хвилювання, хрипким голосом доповів:

— Людина, товаришу старший лейтенант!..

— Спокійніше! — відгукнувся Смолярчук. — Де людина? Яка? Звідки?

— На Дунаї. Пливе. У підводній масці. В комбінезоні.

— Зрозуміло. — Голос начальника застави був стриманий. — А зараз ви її бачите?

— Поки що бачу.

— Що вам видно?

— Пливе на середині. Правіше від фарватера, ближче до того берега, — нахилившись до землі, тихо доповідав Щербак. — Порівнявся з островом Тополиним… Пливе повільніше…

— Недалеко від острова бакенщика?

— Ні, в іншому місці, там, де болото й очерет. Тиша. Тільки стукіт двох сердець.

— Чому мовчите? — долітає з протилежного кінця дроту.

— Спостерігаю.

— Доповідайте.

— Далі пливе.

— Куди саме?

— Мимо острова. Вниз по Дунаю,

— Не може бути, повторіть!

— Пливе мимо Тополиного. Зникає… Що накажете зробити, товаришу старший лейтенант?

Довге мовчання, потім наказ:

— Нехай пливе. А ви… ідіть за ним берегом, спостерігайте. Тільки не сполошіть. Ясно?

— Ясно! — сумовито відгукнувся Щербак. Він зрозумів, що це означає: «Не сполошіть».

По вусах текло, а в рот не попало.