Небезпечно, старий може насторожитися.

Залишившись на самоті, Дунай Іванович намагався заснути, але не міг. Надто велике збудження було вдень. Думки не давали спокою. Лежав з розплющеними очима, перебирав у пам'яті все, що йому відкрилося у виноградарі-лікарі.

Час тягнувся.

О шостій ранку тихенько рипнули двері підвалу, хтось обережно, м'яко переступив поріг і завмер, прислухаючись.

Дунай Іванович вихопив пістолет і ввімкнув ліхтарик. У вузькій смужці світла сутулячись стояв «Говерла». Прийшов звідти, з ранніх виноградників, де росяна свіжість, сонце, вітер, прохолода Кам'яниці, а оповитий огидливим тліном.

Дунай Іванович одвів промінь ліхтаря, заховав пістолет.

«Говерла» підійшов до нього, опустився на сіно.

— Буон маттіно, Іване! [9]

— Буон маттіно. Що сталося?

— Нічого. — Старий чиркнув сірником, засвітив свічку, встромлену у пляшку. — Повний порядок, не турбуйся.

— А чому приплівся в таку рань, не дав виспатися?

— Прохання у мене до тебе, друже.

— Не міг дочекатися дня. Кажи!

— Скусате прего, сеньйор [10] . — Старий спробував зобразити посмішку на обличчі, не пристосованому до посмішок. — Справа термінова. Невідкладна.

— Ну, якщо невідкладна… Я слухаю. — Іван позіхнув, узяв сигарети. Припалив од свічки і порожніми сонними очима втупився в господаря.

Той вийняв з кишені поношеної і засмальцьованої куртки аркуш паперу, розгладив його долонею.

— Вчора ми з тобою говорили про моїх хлопців, про бойову п'ятірку. Я мушу переправити їх до Угорщини.

— Ну й відправляй з богом. А я тут при чому? Вказівки маєш?

— Інструкцій на всі випадки не настачишся. Наказано будь-що переправити.

— Не розумію. При чому ж тут я?

— Та ти прокинувся чи ще спиш? — старий легенько поторсав Івана за плече. — Прокинься!

— Не сплю. Голова світла, а твоє діло темним здається.

— Допомога твоя потрібна.

— Таке сказав! Чим же я мушу допомогти? Людина я тут нова, підпільна, а ти…

— Можеш! Хотів через гори переправити та передумав. Небезпечно. Шансів мало на успіх. Нехай ідуть через Тису. Під водою. По дну. Як жаби. Зрозумів тепер, яка допомога потрібна?

— Зрозумів, але… «жаб'яча» шкура в мене одна-однісінька. Та й не розстанусь я з нею, мені в ній повертатися треба.

— Не потрібна вона, твоя шкура.

— А як же?

— Зроби п'ять дихальних трубок, натренуй хлопців дихати під водою і проведи по Тисі на той берег.

— Не можу. Не маю права. Мою особу тільки ти можеш лицезріти.

— Надійні угорці. Головою ручуся.

— Може й так, але… Хто такі?

— Ненавидять радянський серп і молот, ненавидять угорську зірку. Очолює п'ятірку — Ладислав Бенчик. Скажений хлопець. Син колишнього власника виноградників.

— А решта?

— Мають коріння в Берліні, Відні і навіть в Америці.

— Непогано. Треба допомогти. Коли потрібні трубки?

— Чим швидше, тим краще.

— Сьогодні зроблю. Але натаскувати твоїх «березневих юнаків», пробач, не буду. Нехай самі тренуються… у діжці з водою. Просто і дешево. Я теж спочатку тренувався. Наука не хитра, швидко навчаться. А коли будуть готові, попливемо. Під водою вони мене не роздивляться.

— Можна й так. Згоден!

— А переправа надійна є? З доброю глибиною і безпечними переходами?

— Облюбував. Ось! — Старий поклав перед Іваном папір з кольоровою картою острова.

Дунай Іванович зосереджено розглядав карту і в думці радів. Ось і кінець відрядженню. Господар явки сам усе розповів. Незабаром у залізну пастку, встановлену на Тисі, заповзуть і п'ятеро його годованців.

Старий показав олівцем на малюнку.

— Це Млиновий острів. Тут день і ніч крутяться колеса водяного млина. Усю округу обслуговує. На острові завжди багато селянських підвід з кукурудзою, пшеницею. Мої хлопці, не привертаючи уваги, привезуть молоти зерно та й заночують… Пірнати треба ось тут. Дивись! Тиса розгалуджується на два рукави: один омиває угорський берег і Млиновий острів, другий іде в прикордонний тил. Пірнете в радянському тилу, а через десять хвилин вийдете в Угорщині, біля дамби.

— Вдала переправа. Що ж, діятимемо. Матеріал для трубок дістав?

— Зараз принесу. І сніданок візьму.

Господар з незвичною для себе енергією, не відчуваючи старості, вискочив з підвалу.

Дунай Іванович зняв із свічки нагар, подмухав на обпалені пальці і його безкровні, міцно стиснуті губи злегка розтулились у посмішці.

Після сніданку Дунай Іванович зробив дихальні трубки, віддав їх старому.

— Не доспав, очі злипаються, — позіхаючи, сказав він.