— Ясно! — сказав Сисой. — Чим і як тобі допомагати?

— Завтра на вечірній зорі сядемо у човен, візьмемо сіті і попливемо у дальні протоки. Звідти до бензопроводу рукою подати. Поки ти будеш рибалити, я справлюся із своїм ділом.

— Ризиковано… Як я тебе заховаю? Не човен у мене, а шкаралупа.

— На буксирі в тебе піду. Під водою. Вразі зустрічі твого човна з прикордонним катером, непомітно зникну, як риба.

— А ти не можеш самостійно діяти?

— Далеко до місця. Проти течії цілу ніч пропливеш, втомишся. Сили треба берегти.

— Рискована для мене така прогулянка.

— Боїшся?

— Я кажу… рискована. Не хочу зайвий раз попадатися на очі прикордонникам. Вірять вони мені, але й перевіряють. А відносно страху… — Сисой Уваров глузливо-поблажливо глянув на поринача. — Нічого я не боюся.

— Не набивай собі ціну: і так дорогий! Поки людина живе, вона завжди боїться. Я ось уже майже двадцять років з життям і смертю обнявшись ходжу, а все одно блідну і холону, коли йду на діло.

— Тобі так і належить, а я… Заказаний мені страх.

— Залізний ти, чи що?

— Хоч і не залізний, а ні куля, ні вогонь, ні тюремна блощиця, ні табірний щур не вгризе мене.

— Справді?.. Це ж чому?

— А тому… Тисячі років живу на землі і ще тисячі років житиму…

— Он як!.. Виходить, ти з Адамом і Свою знайомий? Був свідком всесвітнього потопу? Може, ти й живого Христа бачив?

— Бачив! — похмуро, визивно відповів Уваров.

Дунай Іванович ледве стримався, щоб не розсміятися.

— Ну, коли так, то звичайно… Словом, безсмертний? — Черепанов обережно торкнувся коліна Уварова, помацав м'язи, ребра. — Із звичайного тіста зліплений, а зносу немає. Вічний. От здорово!..

— Не смійся.

— Ну, що ти, Сисой! Заздрю. Захоплююся. Пишаюся, що доля звела мене з такою чудо-людиною.

— Таке чудо кожному доступне.

— Навіть мені?

— І тобі.

— А як до нього підступитись?

— Довго про це розповідати… Спи!

— Не скажеш?

— Спи, кажу. У сні відповідь матимеш.

Уваров погасив лампу, і в сирій, затхлій хатині запала тиша.

Дунай Іванович затаївся на нарах. Готовий був до всяких несподіванок. Хто знає, чого можна чекати від «безсмертного». Стискував пістолет, напружено прислухався, вдивлявся в той куток, де на старій овчині лежав Уваров. Там було тихо. «Плавні, плавні, — думав Черепанов засинаючи. — Що там?.. Спитати не можна».

Вранці перший прокинувся господар. Умився. Розчесав бороду і волосся дерев'яним з рідкими зубцями гребінцем. Розштовхав гостя.

Черепанов розплющив очі, посміхнувся.

— Одержав!..

— Що?

— Вже забув?.. У сні одержав відповідь на своє запитання: як стати безсмертним?

— Ти все жартуєш. — Уваров насупився. — Не раджу. Даремно таке не проходить.

— Ти ж казав сам…

— Тримай язика за зубами!.. Тиші, мовчання додержуй!.. Ось що я тобі казав. Ну, добре! На годинку відлучуся. Провізії куплю, на пошту зайду. Сиди в хаті та поглядай у вікно. Якщо непрохані гості на острів завітають, ховайся на горище.

— Все ясно… Рушай! Газет свіжих привези.

Сисой Уваров швидко поснідав, спустився до ріки і на саморобному, низько посадженому двовесловому човні безшумно поплив до міста.

Коли він зник за Чорним островом, Дунай Іванович ввімкнув кишенькову рацію, настроївся на потрібну хвилю і викликав полковника Шатрова.

За кілька хвилин швидкохідний катер перлистого кольору з вимпелом суднової інспекції на кормі причалив до Тополиного. На берег зійшли Шатров і Гойда.

Черепанов доповів про те, що йому стало відомо. Розповів і про плавні.

Шатров зірвав з вербової гілки листок, розтер його між пальцями, понюхав і, примруживши очі, задумався.

— Сьогодні вилітаю до Москви, — сказав він. — Незабаром повернуся. Вже не сюди, а у Явір. І вам тут нічого робити. Плавнями і «Білугою» займуться інші. Переїжджайте в Закарпаття. Василю, ти лети сьогодні ж. Розчисть Дунаю Івановичу шлях у монастир. А ти, Дунай Іванович, сердечно попрощайся з Уваровим і рушай слідом за Гойдою, йди на побачення з «Говерлою». Зустрінемося через три дні в Яворі. У мене все. Запитання є?