–  Це він для вас - непорочність?
– Тритузний мало не зареготав.
– Та за таким уже тюрма плаче, а ви тут розвели; чистота… хвеномен… дисгармонія…

Борис Савович дарма що не любив ув'язуватись в подібні дискусії, цього разу все ж подав голос:

–  З такого, по-моєму, скоріше щось путнє вийде, аніж з якогось тихаря-пристосуванця. Горішок? Ну й що? Хіба це погано?

Валерій Іванович весело нагадав Тритузному:

–  Як ви там казали? Цей вовка за вухо вхопить? А таки вхопить, особливо вовка відсталого… Одне слово, з живчиком та з перчиком хлопець, - посміхнувся Валерій Іванович і знову перейшов на офіційний, твердіший тон: - І хай перед нами справді дисгармонійний варіант особистості, та вихователі все-таки ми, а він тільки вихованець. Ми озброєні знаннями, досвідом, терплячістю, зрештою, своєю небайдужістю до його долі… В нас на нього інструкцій тисяча і одна… Звичайно, він теж не і дрімав, весь час до нас приглядається: ану, які ви, мовляв, наставники?… Чи кожен із вас правдивий, стійкий, | принциповий? Чи не лише на словах, а й на ділі бажаєте і мені добра? З перших кроків уже маємо дати відчути йому, що опинився він у колективі людей вимогливих, але й справедливих, доброзичливих, тактовних… І з цього погляду, я вважаю, ми не зовсім педагогічне повелися з нашим вихованцем під час відвідин комісії. Зокрема це стосується вас, шановний Антоне Герасимовичу. Ваші деякі припущення щодо минулого Кульбаки були, м'яко. кажучи, безпідставні, отже, й не педагогічні.

–  Я в педагоги не пнусь, - сердито відказав на цей закид Антон Герасимович.
– А до чого ваші тактовності ведуть - ось подивіться самі…

В інтригуючій мовчанці він добув з кишені кітеля якийсь папірець і, підійшовши до столу, поклав перед директором:

–  Читайте.

Якесь послання на шматині заяложеної географічної карти. Усі притихли, доки директор вивчав поглядом записку. Веселе щось перемайнуло по обличчю Валерія Івановича, коли він дочитав цидулу до кінця.

–  Звідки це у вас? Начальник режиму буркнув:

–  Хтось підкинув у діжурку.

–  Ось так починаються анонімки, - сказав Валерій Іванович, передаючи папірець на ознайомлення Ганні Остапівні.

–  А помилок!
– вжахнулась вона.
– Ну й грамотій…

–  Та що ж там таке?
– не втерпіла Марися Павлівна.

Своїми словами Ганна Остапівна переповіла, що перед, ними донос на Кульбаку: нібито він погрожував начальникові режиму якоюсь страшною помстою - чисто дитяча витівка…

–  А прізвисько?
– нахмурився Тритузний.
– Це мені ще прізвисько носити від поганця!

–  Яке ж?
– звеселівши, поцікавилася Марися Павлівна.

Ганна Остапівна, видно, вважала, що розголосити буде неделікатне щодо Антона Герасимовича, але Тритузний, буряковіючи від обурення, сам вигукнув:

–  Саламур! Цей шмаркач, байстрюк комишанський, Саламуром мене охрестив! Вчителі розсміялись.

–  Що ж тут образливого?
– здивувався піснолиций вчитель математики.
– Саламур, як відомо, це широко вживана серед наших рибалок приправа до юшки. Щоправда, вельми гостра, часом пересолена, переперчена, але я, скажімо, охоче вживав, доки дозволяла печінка… Саламур - зовсім не лайка, нічого в цьому образливого не бачу.

–  Я теж, - підкинув Берестецький.
– Це ви самі собі уявили, що в його сприйманні саламур неодмінно має означати щось страшне, пекуче й нестерпне.

–  До того ж кому вони тільки цих прізвисьок не наліплюють?
– добродушно сказала Ганна Остапівна.
– Мене ось, скажімо, Буддою позаочі звуть… Борис Савович для них - Боцман… Марися Павлівна - просто Марися, або Кручена.

–  Або ще: Відзігорна!
– засміялась Марися Павлівна, - А мені це навіть подобається.

–  Вам подобається, то й носіть!
– вигукнув Тритузний.
– А я не маю наміру. В мене законне прізвище в, воно в наказах фігурувало, в подяках за відмінну службу… Тритузний - це Тритузний, а не Саламур, так було й буде!

Валерій Іванович, тамуючи усмішку, спробував заспокоїти ветерана:

–  Пожалійте себе, Антоне Герасимовичу… Це ж дрібниця, і чи варто на неї так бурхливо реагувати?

–  Просто гоголівська історія якась!
– з веселою міною вигукнула Марися Павлівна.
– Той того обізвав гусаком, і вже судову тяганину затіяли на роки… То, може, й ви передайте позов на Кульбаку в нарсуд? З дітьми воювати - це ж просто смішно!

–  То хай ліплять, що заманеться?
– рішуче глянув на неї Антон Герасимович.
– А в мене сім'я! Сини, онуки! В мене підлеглі, крім того!

–  …весь надзирательський состав, - пошепки підкинув до колег Берестецький, але Тритузний, як людина ще доброго слуху, репліку почув і закипів з новою силою.

–  А ви ж як думали?
– сердито обернувся він до патлатого “навчителя красних мистецтв”.
– Дисципліни без авторитету нема - невже цієї азбуки вас не вчили? І якщо вже в такому закладі начальник режиму буде Саламур, то ким будете ви? Вони вам оті й патли обсмалять!

І знову - вкотре уже!
– заговорив про своїх синів: не пішаки, мовляв, вони, повага їм і згори і знизу, а тепер, виходить, дозволити, щоб і на них прізвисько перейшло?

–  Сини у вас справді орли, - підхвалила Ганна Остапівна, мабуть, щоб приспокоїти, але це тільки розпалило в Тритузному його батьківський гонор.

–  Бо не панькався з ними!
– гримнув він.
– Не тинялись з транзисторами по парках до третіх півнів! Як одне так і друге знало: не прийде вчасно додому, то дістане по м'якишу - все пір'я з нього обіб'ю!… А цього, бач, недоторканця, пальцем не торкни!

–  Тут школа, - нагадав директор.
– Бити чи не бити -це шекспірівське питання в нас не існує, кулачного права не визнаєм… Не штурханами - теплом гуманності бийте їх, Антоне Герасимовичу…