–  Чого ж мовчиш? Чим ще відзначився?
– наполягав лисий, осадистий.

І тоді почувся від порога дужий, хрипкуватий бас начальника режиму товариша Тритузного:

–  Розкажи, як черговому по території носа розквасив!

–  Таж питають про раніш…

–  Ну, тоді розкажи, - знову глумливо порадив Тритузний, - як блешні курортникам відкушував та рибу гачив!… - І, звертаючись до комісії, додав, ніби він був тут з усіх найвідповідальніший:- Це ж наш маленький браконьєр, маємо й такого кадра…

–  Неправда!
– обурено викрикнув хлопець.
– Чого набалакуєте? Хто мене зловив? Коли це я гачив?

Доки дама з лелечим гніздом, нахилившись до директора, з'ясовувала, що воно має означати “гачив”, - начальник режиму, щоб не морочились, поспішив сам розтлумачити:

–  Якщо хто рибу гаком за ребро хапає - ото й гачив.

Дикий, варварський спосіб. Тільки якщо й був такий грішок, то хіба ж він признається… - І Тритузний, вивищуючись над усіма своїм картузом, виступив упевнено наперед, мовби сміливим рапортом здобувсь одразу на таке право.

–  А з малих браконьєрів великі виростають, от у чім лихо!
– заговорив він ще гучніше.
– Скільки самих тільки “законних” розвелось, що з мисливськими квитками, у моторках з державного алюмінію! На кожне зайченя - їх дюжина п'яних пикатих ледацюг! Що вони - голодні? Нема їм інших розваг? Давно б уже треба рушниці в усіх у них повідбирати, а їм ще й премії за шкурки видають… Ну, а такі, як Кульбака, це ж бачать - то що ж ви хочете?

Директорові, видно, не дуже подобалась надмірна активність начальника режиму, одначе Валерій Іванович навіть поглядом йому не зауважив, бо чи остерігався, чи звик уже до цієї риси в Тритузному, який при комісіях мінявся на очах і, рішуче відтискуючи інших, щоразу запопадливо пробивавсь наперед із своїми рапортами або з гнівним, як оце зараз, викриттям якихось явищ, для нього нестерпних… І хоч обурення його ніби й не стосувалось Кульбаки, та все ж…

–  І оце ти так міг?
– дама дивилася на Порфира докірливо і водночас ніби жаліючи, його.
– Живе створіння гаком за ребро? А що рибці теж болить - ти про це подумав?

–  А що мені від брехні вашої болить, ви про це подумали?
– відсік хлопець і відвернувсь до вікна.

–  Будь чемніший, Порфире, - нагадав директор - більше для протоколу.

Марися Павлівна, що досі, ніби відсторонена, стояла біля вікна, не витерпіла, озвалась:

–  А коли справді не гачив, не браконьєрив… Навіщо ж кидати тінь підозри?

–  А ви не заступайтесь!
– крикнув і на неї хлопець, не прийнявши захисту.
– Може, й гачив! Може, й чужі сітки ночами трусив!

Якщо вже вони уявляють його таким розбійником дніпровським, то хай таким і буде…

Тритузний не проминув скористатися гарячкуванням Кульбаки:

–  Такий митець, та щоб пропустив, коли вона сама на гака йде? Хвалився ж, як наловлював риби повні каюки, навіть осетрів тягав біля гесівської греблі з-під самих турбін… Казав таке?

Хлопець понуро мовчав.

–  Треба ж знати психологію рибалки, - звернулась за підтримкою Марися Павлівна до найближчого з членів комісії - мовчуна в окулярах.
– Йому аби слухали, він вам такого нагачить!… Перед вами великий фантазер, людина унікальної уяви, ось ви це зважте! Фантазія в нього рівносильна реальності, в занятті своєму він завзятець, в нього темперамент ловецький…

–  Захищайте його, захищайте, - зневажливо посміхнувся начальник режиму і діловим тоном став підкидати комісії нові дані про Порфира: як був затриманий у порту, і як аж до міських пляжів улітку добирався…

–  Пляжним роззявам, мабуть, не раз кишені перевіряв… - напівжартома закінчив Тритузний.

–  І це брехня!
– злісно викрикнув хлопець, бліднучи від обурення, аж ластовиння повиступало біля носа (щораз воно виступає, коли Порфир блідне, розхвилювавшись).
– Як не бачили, не кажіть!

Настовбурчився весь, у погляді ненависть, кулачата стиснулись, видно, був до глибини душі скривджений цією намовою. Крадієм, злодійчуком малюють!

В його очах була це чорна зрада з боку Тритузного: адже Порфир сам розповідав йому під час бесідувань у карцері про свої походи, про те, як на пляжах улітку з хлопцями з'являвсь і, тішачи публіку, ходив по берегу на руках, але ж про кишені й мови не було, бо не його це заняття.

–  Здорові, а вигадують! Набріхують, чого й не було! Оце ви такі?!

Вкрай знервований, скривлений від болю й ненависті, хлопець аж нетямився, його взялись приспокоювати, однак він усе викрикував своє:

–  Неправда! Неправда! Не лазив по кишенях! Не було цього!

–  Ну, не було, так не було, - злагідливо казала дама з комісії.
– Заспокойся, ми віримо тобі.

Проте хлопець уже, видно, не чув її, оглушений і засліплений болем образи. Вигадують, наговорюють, виходить, він злодійчук, крадюга якийсь!… А він ще ні в кого й остілечки не вкрав! Бо від дідуся не раз чув засторогу: чужого не руш, Порфире, я ось вік прожив, а нічийого не торкнувсь, бо як його брати, коли воно людське… Порфирові міцно вкарбувалось дідусеве слово. І коли навіть кортіло щось потягти з радгоспного гаража або на пристані, то щоразу згадувалось: чужого не руш! То ж людське… Траплялося, звичайно, що каюка чийогось прихопиш, але ж потім і на місце його приженеш, прив'яжеш до верби, просто ніби напрокат брав. А тепер ось Тритузний таке наклепує, набрехи зводить перед лицем комісії, мабуть, щоб вислужитись перед нею…