Шрифт:
– Не тараня, виходить, а таран?
– розроджується дотепом Синьйор Помідор, і тут уже вони, забувши розбрат, обидва вдоволено регочуть.
Нарешті настає той день - мусив же він колись настати!
– коли на урочистій лінійці під музику духового оркестру Порфира переводять у вищий ранг, кінець карантину! Бо заслужив, не захворів, не втік і правила назубок вивчив, весь майдан слухав, як дзвінко відкарбовує він перед колективом заповіді вихованця:
– Не вмієш - навчать, не хочеш - примусять!
– Безвідмовно слухайся вихователів, чергових по режиму і членів ради командирів! (“Ох, скільки вас на нас!”- хотів би при цьому додати Порфир).
– Будь правдивим і чемним! (Це ще нічого…)
– Розпочату справу доводь до кінця! (А що саме доводь, це дозвольте йому тримати в таємниці…)
А насамкінець - його найулюбленіша з усіх заповідей:
– Не журись!
Порфир її вигукує хвацько, з насолодою, - вся вишикувана братія аж веселішає…
Інше товариство буде відтепер у Порфира, і він сам стає ніби інший, мовби підростає одразу. Висвятили! Вперше ведуть його після карантину на третій поверх спального корпусу, куди раніш не мав права й ногою ступити. Ось виникає перед ним вікно велике, з піднятою фрамугою, - з такого півсвіту видно. Забувши все, Порфир вишурхнув з-під руки Боцмана, чи то пак Бориса Савовича - вихователя, і мов очманілий кинувся до вікна, припав, просяяв, нагледівши там щось… Ніби в широкоекранному раптом відкрилась його очам якась екзотична краса, що від неї аж дух перехоплює… Уп'явшись у вікно, пив жадібним поглядом те, про що марив у сні, що тільки і можна побачити звідси, з горішнього поверху, - знизу воно муром закрите. А коли спитали, яке ж він там диво вгледів, хлопець ледь чутно видихнув у тихому, безмежному захваті:
– Очерет!…
Глава XI
Отже, спатиме він тепер тут, на третьому поверсі, де квіти в кімнатах, фіранки на вікнах, мережива на подушечках - усе білосніжне, аж відлякує чистотою. Увечері перед сном туалет вечірній, маєш бігти з усіма в “ногомийку” (яке слово смішне!), помиєш ноги - рушничком витирай, кожному з вас рушничок для лиця і для ніг окремий, персональний. І тоді вже далі тебе по команді передаватимуть. Тут весь час від когось до когось тебе передають, із рук до рук. Перед самим сном вихователь повинен усіх вас ще раз перелічити і аж тоді, повмиваних, перекупаних, обов'язково в лежачому стані передасть старшому по режиму. Ногомийку обминути не смій, без неї до спальні, в оце накрохмалене, білосніжне царство не маєш права зайти.
Ну, а вікна так просто в небо, просто на волю, на Дніпро! Виявляється, школа міститься на виступі берега, що вдається аж в очерети, вода поблискує майже біля самого муру, видно між вербами шкільний причал, човен, ще не спущений, лежить на згірку догори дном, і - як мрія мрій!
– потяглися понад затоном кудись у бік гирла очерети, похиливши торішні мітлиці… Хай прижухлі, вилинялі під негодами, але високі, густі, пішли й пішли в понизов'я, вільно й таємничо розкинувшись на весь простір і мовби єднаючи хлопця з його рідною Комишанкою.
Одначе:
– Марш в ногомийку!
Ногомийка та душові - це мов клуб, з усіх боків тут надивишся цих ангелочків. Хоч не такі вже вони й ангелочки, як приглянешся ближче. Ті, що на лінійці їх бачив чепурненьких, підтягнутих, що командирів слухаються, команди карбують, а як до майстерень, то й зовсім біжать наввипередки (бо для багатьох там куди цікавіше, аніж за партою), вони в ногомийці одразу дикішають, як тільки вихователь куди-небудь відвихнеться, так уже й чуєш:
– Ану відступись від крана, робот!
– А то що?
– По іклах хочеш? Як уріжу, то майстер не збере!
Двоє малюків теж завелися, мов півники:
– Не бризкайся, бо так і дзизну.
– Ану, дзизни!
– І дзизну!
І вже штурханина, борюкання, доки котрийсь із старших таки розборонить їх стусанами.
Старші, яким скоро випуск, поводяться стриманіше, вони змушені оглядатись на задні колеса, бо кому ж охота після спецшколи та потрапити ще й до спецпетеу, - вони того спецпетеу, як вогню, бояться: там режим ще крутіший… Інша річ - морське училище, але ж туди з поганою характеристикою не потикайся. Отже, стараються, наганяють бали… Тільки не всі, є такі, як Бугор, у котрого вся надія на кулаки. Переросток з бичачою шиєю, весь розтатуйований, він тут верховодить у ногомийці. Не встиг ще Порфир оговтатись, як Бугор уже стояв над ним, витріщившись баньками своїми нахабними:
– Ще не купаний? А таких Нептун купати велить!… Водохрещу йому!
І як був Кульбака в одежі, так його й пхнули гуртом у душову кабіну, регочучи, підперли спинами двері й пустили зверху струмінь холоднющої води! Добре, що хоч не кип'ятку. Викупали, вибанили до цокотіння зубів, а випустивши, ще й пригрозили, щоб не жалівся, - якщо ж спитають, кажи, що сам ненароком під струмінь потрапив…
І тут же Бугор та його підлабузники, оточивши, влаштували новачкові екзамен.
– Урок як по-нашому буде?
Не знає Порфир, тільки плечима знизує. Самі йому й підказують:
– Ходіння по муках!
Ну, це неважко запам'ятати. Йдемо далі…
– Школяр на екзамені? Знов знизує плечем і знов чує:
– Живий труп!
Двійка у них - “Звичайна історія”, новий вихованець - “Підкидьок”, вартовий - “Непроханий гість”, п'ятірка - “Невловимий Ян” або “Фата моргана”. Кожен учитель, кожна шкільна річ мають у них якесь химерне, тільки їм зрозуміле назвисько. Учись, мовляв, розмовляти цією потаємною мовою, якщо хочеш, щоб тебе вважали своїм…