–  Кульбако, розказуй вірш.

Він і на неї смиренником, святенником, трохи у вічі не вскочить:

–  Ганно Остапівно, який вірш?

–  Як який? “Мені тринадцятий минало…”. Здається, якраз твій вік.

–  Кульбака нам казав, - вкидає Карнаух, - що він ще й при мамонтах жив… Отакий, як є, вже й тоді був… Я, каже, вічний…

–  Гаразд, - згоджується Ганна Остапівна.
– Вічний, бездітній ти, стоїш над рікою Часу… А вірш все-таки разкажи.

–  Я… я… не вивчив.

–  Чому?
– допитується Ганна Остапівна лагідно, майже ласкаво.
– Поясни.

Важко дається відповідь:

–  Не зміг.

–  Цілий вечір з Карнаухом у шашки програв і для завдання часу не зосталось?

–  Не дається мені… не можу…

–  Бистрицький ось вивчив. І Петров… І Смалений, і Палагута… Інші можуть, а ти? Ти не такий, як вони?

–  А хіба такий?
– в погляді змигує щось зухвальське, бешкетне.

–  О, ні: ти в нас особливий. Винятковий. Мічений. Татуювання он на руці - (татуйоване рученя миттю зникає під партою).
– Хоч наколювати себе - то не найкращий спосіб утвердити свою особу… Тож хоч і примітний, і винятковий ти, Порфире, одначе затям: є речі, якими не соромно бути схожим на інших…

–  Якими ж?

–  Трудолюбством. Чесністю. Старанністю. У тебе ж мати яка трудівниця. В неї на таких пустирищах виноград росте, де ні в кого не ріс…

–  Порфир каже, - знов інформує Карнаух, - що мати його взяла зобов'язання виростити в кучугурах хлібне дерево із зернятка… Чи це він розігрує мене? Хіба хлібне дерево витримає в нас?

–  У такої, як мати його, і хлібне дерево виросте, - з повагою каже Ганна Остапівна.
– А ти ось, син її, той, хто повинен в житті їй стати підтримкою, захистом, опорою…

–  Заждіть, - нетерпляче каже Порфир і, тяжко зітхнувши, робить відчайдушну спробу витягти з себе: - “Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом…” Гм… гм… И-и…

–  Загальмувало, - чується з задніх парт.
– Осічка. Кульбака озирається, дошукується: хто ж це дошкуляє? Здається, Бистрицький? Дотягнутись би до нього через парту та…

–  Далі, далі розказуй.

–  Вони заважають.

–  Не заважайте йому. Ну, сміливіше.

–  “Я пас ягнята…” Й… й… Е… е… І вже, видно, загальмувало остаточно.

–  Розбіглись ягнята, нема, - знов підкидає котрийсь, і всі заходяться сміхом, а найохочіше кидається у вир веселощів сам Порфир, його аж розколихує від нападу сміху.

–  Чого хоч тобі сміятися?
– в голосі Ганни Остапівни - і подив, і строгість.
– Хай уже вони, хто завдання виконав, їм можна й посміятись, а тобі?…

–  Мені теж весело.

–  Ой Порфире, горе мені з тобою. Ну чого ти не вивчив? Наче ж не ледачий…

–  Та ні…

–  Май на увазі; в нашій школі ледарі не в пошані, слово “ледащо” в нас вважається найтяжчою образою, Школа така. Одного торік обізвали ледащом, то він навіть до прокурорки побіг скаржитись, коли та приїхала школу інспектувати…

–  Я не побіжу.

–  Тебе ніхто й не образив. Скоріш ти мене, вчительку, образив, що ось так недбало поставився до завдання. І якби ж не міг, а то можеш, здатен, сумніву в цьому не маю. А тепер як порадиш: через тебе всьому класу знижувати оцінку?…

–  На завтра вивчу.

–  Це певно?

–  Запізно.

–  Чую нарешті слово мужчини.
– Ганна Остапівна веселішає і вже до всіх: - Будете сумлінні, діти, то сваритись не будемо, дружний у нас з вами складеться колектив… Улітку ось наша Марися Павлівна виведе вас у широкі світи, спортивні забави ждуть вас на воді й на суші, - звичайно, це після того, як добре попрацюєте в радгоспі на моркві та на черешнях… - Слова старої вчительки розпалюють дитячу уяву. Хлопцям хоч би й зараз оце кинутись прополювати моркву, дертися на черешні, звідки тобі сміються рум'янощокі “жабуле” та “ранні степові”… - А на зароблене протягом літа школа придбає вам до Жовтневих свят форму морську, на демонстрацію вийдете в безкозирках, усі наче юнги далекого плавання… Ви ж про це мрієте? Отже, головне - старанним бути, з юних літ привчати себе до чесного трудового життя…

І якось так виходило в Ганни Остапівни, що ніби й не моралізує вона, а просто дає цим стриженим щиру материнську пораду, як їм поводитись у майбутньому житті. “Вона їх любить, душею любить цих стрижених маленьких людей!
– відзначила для себе Марися Павлівна, стежачи з останньої парти за уроком колеги.
– До підступних, лукавих, безсердечних, до недобрих і добрих - до всіх вона має в душі запас материнського тепла… І, певне, ні досвід, ні знання, ніякі педагогіки не зарятують, якщо не буде цього, якщо не відчують вони самі, що ставишся до них справедливо, з надією, з любов'ю!…”

“Але вони ж нестерпні!” -чує заперечення від самої себе.

Так, нестерпні, але ж ти… ти педагог, ти старша! Кожне з цих дітей має ждати зустрічі з тобою, учителькою, як радісної події, як свята своєї душі. Тільки заходиш, вони всі вже на тебе: що на обличчі? Яка ти? Що їм несеш? І ти не повинна їх розчаровувати. Привітністю, теплом довір'я маєш огорнути кожного з них. Мусиш здолати його замкнутість і озлобленість, якщо перед тобою зле вовченя… Ганна Остапівна вміє, чому ж не зуміти тобі?