І доки на педагогічних радах у дискусіях ламають списи над тим, який шлях доцільніший: через працю - до знань чи через знання - до праці?
– Кульбака з молотком в зіркій зосередженості стоїть на потоці, і пильнує пролітаючу мить, і дає по півтори, а то й по дві норми щодня.

–  Вислужуєшся?
– глузливо кине іноді Бугор, проходячи поза спиною.
– Медаль вирішив заробити?

Кульбаку зараз мало доймає це глузування, йому не до розмов, він весь у ритмах праці, молотком стук та стук! А уява його тим часом уже наповнює ці ящики “мелітопольською ранньою” та соковитою “жабуле”, що її - свіжою, ще в ранковій росі!
– буде в цих ось ящиках перевантажено в літаки з адресами кудись аж за Полярне коло. Заодно виписує щедра уява безкоштовні плацкарти і самому Порфирові, і вже опиняється хлопець серед арктичних льодів, у товаристві суворих полярників чи з рибалками на сейнерах, а звідти залюбки перекинеться в сині тропічні води, на учбовім паруснику йде хлопець під напнутими вітрилами, перетинає екватор, і виринають перед ним острови з пальмами та отим дивовижним хлібним деревом, що чубуків з нього він і в Комишанку на станцію привезе, закладе шкілку, - має ж таки вирости хлібне дерево й тут, у цих їхніх спекотних кучугурах!…

Іноді трудовий артистизм Кульбаки раптом відчував потребу що-небудь встругнути в лише йому властивому дусі, і тоді Порфир звертається до Гени, свого підсусідка на потоці:

–  Хочеш, покажу фокус?

–  Який ще тут фокус?

–  Із зав'язаними очима гвіздки забиватиму.

–  Пальці пооббиваєш.

–  Зав'язуйте очі.

Зацікавлене товариство, кинувши діло, міцно зав'язує умільцеві очі ганчіркою, і він, розпалений своїм незвичайним бажанням, на диво всіх, справді починав заганяти цвях за цвяхом в дерев'яні планки ящика, влучав наосліп кожного по голівці, а по пальцях себе - один тільки раз.

Отакий майстер. З присутніх тільки Гена догадується, на чиє мистецтво Порфир рівняється в цей час, на кого він хоче бути схожий ось такий - бог праці з зав'язаними очима! Дідусь Порфирів ще коли працював виноградарем у радгоспі, зайшов у сутичку з якоюсь комісією при сортуванні лози. Приїжджі йому: “Ви ж глядіть, не переплутайте, на кожен сорт чіпляйте бирку!”, а Кульбака-старший їм: “Навіщо бирка? Я вам із зав'язаними очима скажу, де який сорт”: Для жарту вирішено було зробити експеримент, і виноградар справді з зав'язаними очима, самим тільки доторком пальців визначив їм сорок сортів і жодного разу не помилився! Це родинне мистецтво й мамі передалось, вона теж це вміє, показує, як фокус, дівчатам, коли буває у доброму настрої… Для незнайки виноград увесь однаковий, а вмілець по самій корі пальцями чує, який сорт, бо кора у кожного сорту своя: то нитчаста, то гладенька, то ребриста, то на ній луска, мов на рибі… І що порівняно з отим виноградарським хистом цвях у дошку загнати сліпма? Та ще коли їх безліч у день заганяєш в одне й те саме місце.

Кінчається Порфирів фокус, і вже знову стоять, працюють хлоп'ята, а в цей час на порозі майстерень з'являється Валерій Іванович і з ним ще хтось: у дорожнім плащі, високий, сивочубий. Проти вікна чітко виступає профіль незнайомця, гордовитий, карбований, мов на давніх монетах. Зустрінуті посиленим стукотом-грюкотом, обидва зупинились, від порога оглядають робітню, когось вишукують поглядами серед стрижених малюків, що, витягнувшись уздовж потоку, зосереджено гамселять молотками по дереву. Уста в хлопців стиснуті, лоби схмурені, - серйозні всі, жодного усміхненого. І гатять, гатять молотками, виказують перед директором свою трудову ревність. Закошлачена лижна курточка на кожному й лижні шаровари - це тут робочий одяг, спецівка, вона надає юним майстрам однаковості, - і з-поміж них не одразу знайдеш, кого шукаєш… Стрижені голови, схилені пози - все однакове для стороннього ока, кожне старається з невідривною увагою, з нахмуреним лобом кожне: стук та стук!

Інструктор наблизився до Гени Бутиевича, що стояв спиною до дверей:

–  Гено! Батько до тебе!

Хлопець рвучко озирнувсь: так, батько стоїть на порозі поруч з директором. Якусь мить Гена тривожним поглядом дивився на батька, мовби впізнаючи його в цьому високому сивочубому чоловікові, що всміхнувся навстріч, губенята хлопцеві пересмикнулися, як перед плачем, здавалося, цієї миті він кинеться до приїжджого, підбіжить, у ніжному забутті впаде в його обійми… Але з хлопцем ніби щось сталося: хмара чужості враз оповила його, він знову згадав про молоток і, відвернувшись, якось аж люто почав гамселити по цвяхах, ніби нічого важливішого за це не було зараз для нього в житті.

–  Гено! Чого ж ти? Біжи!
– штовхнув товариша під ребро Порфир.

Проте Гена ще нижче схнюпивсь над ящиками, яких до нього чимало набігло, і навіть коли й директор окликнув, хлопець голови не підвів. Вважайте, мовляв, що не почув за гуркотнявою, чи не маю часу відриватися від роботи, чи й просто не хочу йти на розмову з тим, хто мене на мачуху проміняв!… Вважайте, як хочете! І спересердя гатив, гатив молотком, що здавався більшим і важчим, ніж був насправді, - може, тому, що затиснуто молоток у маленькій тендітній руці, зовсім-бо тоненьке дитяче рученя його тримає!

–  Гаразд, хай згодом, - з почуттям ніяковості мовив Валерій Іванович до приїжджого.
– Зверніть увагу, як працюють. Яка зосередженість, доцільний кожен рух. Смак до роботи відчули. Ось куди, ми вважаємо, слід спрямовувати їхню агресивність.

Батько намагався приховати свій стан, однак почувалося, був тяжко ображений, що син не побажав до нього підійти, відверто зневажив його при всіх. Навіть Кульбака покосився на товариша осудливо: рідний батько приїхав, інший танцював би, а воно… Ах ти ж, деспот малий, тиран нещасний!
– випаявся він у думці.

Буткевич-старший усе ж не спішив показати синові спину, як цей показав йому свою. Погамувавши образу, стояв, спостерігаючи, як трудиться рідне дитя. Просто неймовірно: вдома не знало, з якого кінця той цвях забивати, а тут, бач, взялося за розум, старається з усіх сил. Школа, суспільство примусили, коли батько не зміг! І, мабуть, це єдині ліки для таких, іншого, певне, нема порятунку. Бо хоч зовні й тихе це створіння, ніжне, оранжерейне, але скільки натерпілися з ним! Зв'язався з компанією маленьких волоцюг, навіть взимку десь у цистернах ночував… Одначе який він худенький порівняно з іншими, завжди він був кволий здоров'ям… Дивишся на те рученя, що злилося з важезним молотком, і серце обливається кров'ю…