–  Чому ж ми так недалеко пішли від шумерів? Чому цих “трудних” дедалі більшає, і то повсюдно, по всій планеті?

–  Я дивлюсь на ще не так песимістично. Ці “трудні”, прикрі, нестерпні, вони все ж тільки винятки серед легіонів наших славних школярчат. Розумію, що батькам “трудних” від цього не легше…

–  Ну, а причини? Якісь таки ж є? Може, причиною вік електронний, вік стандартів, що намагається стандартизувати й нас самих? Може, це він викликає таке сум'яття духу і цей здебільшого навіть неусвідомлений спротив юних душ - душ, з-поміж нас найтонших і найвразливіших?

–  Причини відхилень від норми щоразу бувають конкретні. Батьківське невміння чи небажання знайти з дитиною душевний контакт - від цього найчастіше зароджуються всі бурі конфліктів та правопорушень…

–  Я приймаю це як докір, - сказав архітектор, і обличчя його пересмикнулось, але тільки на мить, далі йому знов повернувся мужній, переболений спокій.
– Ви маєте право зараз говорити мені будь-що, і я не зможу вам заперечити. Адже я зазнав поразки. Більше того, я сам прийшов до вас із цією поразкою. Так, не зумів. Єдину дитину змушений передати на довиховання вам, по суті, стороннім людям…

“Які ж ми сторонні!
– хотів був заперечити Валерій Іванович.
– Коли ваші драми нам спати не дають…” До того ж і в нього вдома теж, здається, поступово, та все ж назрівав оця клята “проблема підлітка”. Син уже такий, що не візьмеш його на коська, не понесеш у себе на шиї в степ надвечірній, щоб запам'ятав, щоб душею вбирав, як палає за Дніпром трояндовий захід. Чомусь дедалі частіше уникає твого товариства, кудись біжить, спішить, матері за всі турботи відповідає грубощами… А ти повинен ось тут давати рецепти, поради іншим… І чим цю людину втішити в її, може, найтяжчому горі?

–  Скажіть, Валерію Івановичу, - нахилившись, зазирнув йому в вічі архітектор, - це криза тільки вікова? Чи справді він це переросте? Чи таким і зостанеться - втраченим назавжди?

–  Наша професія велить нам вірити й надіятись, - сказав після паузи Валерій Іванович.
– Бо навіть якщо перед тобою істота дрібна й нікчемна, ти й тоді подумай, що її знікчемнило, спотворило і яка може бути рада. Але ваш до таких не належить. Гена чутливий, багато в що вмислюється, він не може бути безнадійним. Та ось хай вихователька скаже…

До них розгонистою ходою саме наближалась Марися Павлівна. Підійшла сердита, різко звернулась до відвідувача:

–  Це ви батько Гени Буткевича?

–  Так, я.

–  Чого ви приїхали? Ще більш травмувати? Після минулих ваших відвідин у нього температура піднялась…

Обличчя архітектора враз пересмикнулось, як від удару, і за мить знов оповилось спокоєм витримки. Марися мимоволі задивилась на це обличчя - бліде, чисте, одухотворене… “Є в ньому щось мужнє, шляхетне, воно позначене карбом величі…” Не дратував її навіть цей сивий чубчик, підстрижений на юнацький манір… А надто очі: великі, виразисті, вони були повні синьої краси й незникаючої туги, тільки вони й виповідали Марисі глибоке внутрішнє страждання цієї людини. “Так, ти маєш право говорити зі мною навіть таким тоном, - ніби чула від нього, - маєш право й вигнати мене звідси, бо я переможений…”

–  У нас розмова якраз про Гену, - сказав Валерій Іванович.
– Йому, здається, найбільше зашкодила на певній стадії сліпа любов батьків, зокрема, те, що його вважали вундеркіндом…

–  Він справді щедро обдарований, - сказала Марися Павлівна.
– Ви ж чули, як він Шопена виконував, скільки вкладав душі!
– І, запалившись, розповіла, як уважно стежила за його натхненною грою, за такою багатою гамою почуттів, що під час концерту то хмарили, то осявали бліде, одухотворене обличчя її вихованця.
– Він після того концерту став мовби добріший, самозаглибився, відтанув у своїх почуттях, - очевидно, це музика так діє на людину… Тепер знов доведеться починати з азів. Те, що вдалось досягти, ви знов руйнуєте своїм візитом, пробачте мені цю різкість…

–  То що накажете мені робити?

–  Їдьте й не приїздіть, доки вас не покличуть. Адже і тут, як у шпиталі: маємо справу з людьми обраненими, з потерпілими, дарма що ім'я кожному з них: правопорушник.

–  Ще одне: яка ваша думка про мого сина?

–  Надто він піддається впливам, легко опиняється під рукою в тих, кого психологи називають “неформальний лідер”, інакше кажучи- заводій… А загалом Гена - славний хлопчик, тонка натура, я вірю в нього. Він здатен на неабияке. Хто знає, може, в ньому зріє новий Шопен!… Бо ж міряти людину маємо не по її падіннях, а по її висотах - отам буде її справжність.

Категоричність її тону викликала усмішку Валерія Івановича. А коли Марися вже попрямувала до корпусу, поблискуючи тугими своїми литочками, Валерій Іванович з веселою гордістю пояснив архітекторові:

–  У нас в колективі про неї кажуть: “В малому тілі- великий дух”… - І додав примирливо:- Не ображайтесь, що вона так налетіла на вас. Зрештою - з добрих намірів. Вдача.

–  Вдачею вона, по-моєму, й сама правопорушниця, - мовив серйозно архітектор.

А коли він зібрався зовсім залишити територію школи, біля прохідної під аркою його ще раз наздогнала Марися Павлівна. І не сама - за руку тримала Гену Буткевича, свого вихованця… Підвівши, рішуче штурхнула хлопця батькові навстріч: