Було приємно й смішно слухати, як Алан відмовлявся від своїх слів, боячись нової сварки. Я, мабуть, засміявся б, коли б не так боляче кололо в боці. Та якби й засміявся, то, гадаю, мені довелося б і заплакати.

— Алане! — вигукнув я. — Чому ви такий добрий до мене?

Що примушує вас піклуватись про такого невдячного друга?

— Далебі, не знаю, — відказав Алан, — бо я саме й любив вас за те, що ми ніколи не сварились. Але тепер я люблю вас ще дужче!

Алан постукав у двері першої ж оселі, до якої ми підійшли, що було не зовсім безпечно в такій частині Верховини, як Балкіддер. Тут не було жодного великого клану, край населяли окремі роди, залишки розпорошених кланів та інший "безрідний", як там кажуть, люд, і вони весь час гризлися між собою за землю. Всіх їх витіснили в цю дику місцевість, що лежала між витоками Форту і Тею, Кембли. Тут жили Стюарти й Макларени, що було те саме, бо Макларени на війні підкорялись ватажкові Алана й утворювали з Аппіном один клан. Тут оселилося також багато людей зі стародавнього кривавого клану Макгрегорів, оголошеного поза законом. Вони завжди мали погану славу, а тепер більше, ніж будь-коли, і не тішилися довірою жодної з партій у всій Шотландії. Вождь клану, Макгрегор з Макгрегора, перебував на вигнанні, а безпосередній проводир тієї частини з них, що жила в околицях Балкіддера, Джеймс Мор, старший син Роб Роя, [29] був ув'язнений і чекав суду в Единбурзькому замку. Вони ворогували з верховинцями і з жителями низинної Шотландії, з Ґреймами, Макларенами й Стюартами, а тому Алан, що завжди підтримував будь-кого зі своїх родичів, хоч би яким далеким він для нього був, особливо уникав зустрічі з ними.

Нам просто пощастило, бо ми потрапили в оселю Макларенів, де Алана радо прийняли не тільки через його ім'я, а також і завдяки добрій славі про нього, яка дійшла сюди. Мене негайно поклали в ліжко і покликали лікаря, а той сказав, що я тяжко хворий. Можливо, тому, що він був добрий лікар чи, може, завдяки своїй молодості й здоровому організмові я пролежав у ліжку не більше тижня, а раніше ніж через місяць міг з легким серцем знов вирушити в дорогу.

Весь цей час Алан крутився поблизу оселі Макларенів, хоч я часто умовляв його залишити мене. Своєю нерозважною сміливістю він викликав одностайний протест двох чи трьох друзів, утаємничених у справу. Вдень він ховався в печері на схилі гори, зарослому невеликим ліском, а вночі, коли було безпечно, приходив— провідати мене. Нема цю й казати, як я радів, коли бачив його. Місіс Макларен, наша господиня, не знала як і догодити такому дорогому гостеві, а що Дункан Ду (так звали хазяїна) мав дві флейти і був великим аматором музики, то час мого видужання здавався мені справжнім святом, і ми часто перетворювали ніч на день.

Солдати не з'являлися. Щоправда, одного разу в глибині долини пройшли дві сотні піхотинців і трохи драгунів; я бачив їх у вікно, лежачи в ліжку. Більше мене дивувало те, що сюди не приходив ніхто з місцевої влади, ніхто не цікавився, звідки я і куди йду. В цей неспокійний час мене не турбували ніякими запитаннями, ніби я жив у пустелі. Однак під кінець мого перебування тут про мою присутність знали всі жителі Балкіддера і його околиць, бо багато з них приходили в гості, а потім (за звичаями країни) повідомляли про цю новину своїх сусідів. До того ж і тут скрізь висіли оголошення про нас із Аланом. Одне з них було пришпилене на моєму ліжку, і я міг читати не дуже похвальний опис власної особи, а також надруковану більшим шрифтом суму винагороди за мою голову. Дункан Ду і його друзі, які знали, що я прийшов з Аланом, не могли мати сумніву щодо того, хто я. Здогадувалися про це, мабуть, і інші, бо хоч я й змінив одяг, та не міг змінити свого віку й зовнішності, а вісімнадцятирічні юнаки з низинної Шотландії не так часто траплялися в цих краях, особливо в такий час. Люди аж ніяк не могли помилитися, побачивши мене і прочитавши мій опис в оголошенні. Однак ніхто не виказував мене. В інших людей секрет зберігається між двома-трьома друзями і все-таки якимсь чином стає відомий, але у верховинців таємницю знає весь клан, і вони зберігають її хоч і сто років.

За весь цей час стався лише один випадок, який заслуговує на згадку. Мене провідав Робін Ойг, один із синів горезвісного Роб Роя. Його всюди розшукували, звинувачуючи в тому, що він викрав молоду жінку з Балфрона і нібито (як запевняли) силоміць примусив її одружитися з ним, а він розгулював по Балкіддеру, як хазяїн у своєму обведеному муром парку. Це він підстрелив Джеймса Макларена, коли той орав у полі, причому ще й досі з ним не звели рахунку. Проте Робін Ойг безстрашно заходив у дім своїх смертельних ворогів, як мандрівний крамар на заїжджий двір.

Дункан устиг сказати мені, хто це, і ми стурбовано перезирнулись. Ви повинні зрозуміти нашу тривогу: адже незабаром мав прийти Алан, і навряд чи ці два чоловіки могли зустрітися мирно. Та якби ми послали когось із попередженням або спробували подати гасло, то, напевно, викликали б підозру в Макгрегора, що й без того був насторожений. Він зайшов дуже ввічливо, але весь час підкреслював своє високе походження: скинув капелюха перед місіс Макларен і знову насунув його на голову, розмовляючи з Дунканом. Установивши таким чином належні відносини (як він, очевидно, думав), Макгрегор підійшов до мого ліжка і вклонився.

— Мені сказали, що ваше ім'я Балфор.

— Мене звуть Девід Балфор, — поправив я. — Слуга покірний.

— У відповідь я міг би назвати своє ім'я, сер, — вибачився він, — але воно останнім часом трохи втратило своє значення. Можливо, досить буде сказати вам, що я рідний брат Джеймса Мора Драмонда, або Макгрегора, про якого ви не могли не чути.

— Звичайно, сер, — відповів я трохи стривожено. — Чував я й про вашого батька Макґрегора-Кембла. — І, підвівшись на ліжку, я вклонився, гадаючи, що це потішить його самолюбство, якщо він пишається своїм батьком, оголошеним поза законом.

Макгрегор знову вклонився і сказав:

— Ось що я хочу сказати вам, сер. У сорок п'ятому році мій брат підняв частину "Ґреґари" й повів шість сотень, щоб завдати вирішального удару супротивникові. Лікар, який ішов разом з нашим кланом і вилікував ногу моєму братові, коли той зламав її в сутичці під Престонпенсом, мав таке саме ім'я, як у вас. Він був брат Балфора з Бейса. І коли тільки ви доводитесь йому ріднею, я віддаю себе і свій люд у ваше розпорядження.

Ви, мабуть, пам'ятаєте, що про своє походження я знав не більше, ніж бродячий пес. Правда, мій дядько щось белькотів про якихось поважних родичів, але не сказав нічого конкретного, і в мене не лишалось іншого виходу, як зізнатися, що я не знаю всієї своєї рідні.