— Атож, — відповів я. — Гарна дівчина.

— Ви так гадаєте?! — вигукнув він. — Девіде, любий, та це ж просто чудо!

— Не розумію, що тут чудесного? — здивувався я. — Яка нам користь із її вроди?

— Послухайте, — мовив Алан, кидаючи на мене лукавий погляд, — я чогось був подумав, що це, можливо, допоможе нам дістати човен.

— А я б подумав якраз навпаки, — буркнув я.

— Це ж ви, а не я, — не здавався Алан. — Мені не треба, щоб вона закохувалась у вас, я хочу, щоб вона пожаліла вас, Девіде, а для цього вам не конче бути красенем. Ану покажіться! — І він з цікавістю оглянув мене. — Мені хотілося б, щоб ви були трохи блідіший, а в усьому іншому ви цілком годитесь для моєї мети: у вас чудовий вигляд повішеника, знятого з шибениці, голодранця, каторжника, що вкрав одяг з опудала на городі. Праворуч обернись і прямо в харчівню по наш човен!

Сміючись, я пішов за ним.

— Девіде Балфор, — попередив Алан. — Ви дуже веселий джентльмен, і ваша роля, безперечно, може здатися вам дуже кумедною. Та при цьому, коли вам хоч трохи жаль моєї шиї (не кажучи про вашу власну), ви, сподіваюсь, будете настільки ласкаві, що глянете на справу поважніше. Я збираюсь розіграти маленьку комедійку, що може закінчитися для обох нас або порятунком, або шибеницею. А тому прошу не забувати цього і поводитись відповідно.

— Гаразд, гаразд, — погодився я. — Робіть, що хочете. Коли ми підходили до селища, Алан звелів мені взяти його під руку й повиснути на ній, наче я знесилився від утоми. Коли ж він відчинив ногою двері до харчівні, взагалі здавалось, наче він несе мене. Дівчина, очевидно, здивувалась (і було від чого), що ми так швидко повернулись. Та Алан, не гаючи часу на пояснення, допоміг мені сісти на стілець, зажадав чарку горілки, дав мені випити кілька ковточків, а потім, розламавши хліб і сир, почав годувати мене, наче нянька, — і все це з таким поважним, стурбованим, сповненим любові виразом обличчя, який міг би обдурити навіть суддю. А тому й не дивно, що дівчину схвилювала сценка, яку ми розіграли перед нею: нещасний, хворий, знесилений юнак і його чулий товариш. Вона підійшла ближче і дивилася, зіпершись на стіл, що стояв коло нас.

— Що з ним сталося? — нарешті поцікавилась вона. Алан, на мій привеликий подив, обернувся до неї з якимсь гнівом.

— Що сталося?! — закричав він. — Хлопець пройшов пішки більше миль, ніж у нього на бороді волосинок, і частіше спав у мокрому вересі, ніж на сухих простирадлах. Вона питає, що сталося! Погане сталося! Дуже погане, ось що! — і Алан, годуючи мене, й далі незадоволено щось бурчав собі під ніс.

— А такий же молодий, — промовила дівчина.

— Надто молодий, — буркнув Алан, стоячи спиною до неї.

— Краще було б йому верхи їхати, — невгавала дівчина.

— А де б я дістав коня?! — розлючено закричав Алан, обертаючись до неї. — Ви б хотіли, щоб я вкрав його?

Я подумав, що від такої грубості вона обуриться й піде геть. І справді, на якусь мить дівчина замовкла. Та мій товариш чудово знав, що робив; хоч у деяких життєвих справах він і здавався наївним, але в таких був неперевершеним пройдисвітом.

— Я й сама бачу, — знову заговорила дівчина, — що ви з високого роду.

— Ну й що, — промовив Алан трохи лагіднішим тоном (здавалося, проти його волі), улещений цим простосердим зауваженням, — нехай, це правда! Та ви чули коли-небудь, щоб високий рід напихав кишені грішми?

Вона зітхнула так, наче сама була поважною леді, позбавленою спадщини.

— Ні, не чула, — відповіла вона. — Ви правду кажете. Весь цей час я сердився, що граю таку роль, і сидів мовчки,

не знаючи, соромитися мені чи сміятися, але якось не зміг більше витримати і попросив Алана залишити мене, бо я вже почуваюся краще. Голос мій зривався, бо я завжди ненавидів брехню, однак саме моє замішання допомогло змові, бо дівчина, безперечно, приписала мій хрипкий голос хворобі й знесиллю.

— Хіба в нього немає рідні? — спитала вона зі сльозами в голосі.

— Звичайно, є! — вигукнув Алан. — Якби тільки ми могли дібратися до неї! Він має рідню, і то дуже багату. Знайшлася б і постіль, і їжа, й лікарі, щоб доглянути його… А тут він мусить блукати по чужій землі і спати у вересі, мов жебрак.

— Чого ж? — поцікавилася дівчина.

— Люба моя, — відповів Алан, — я не можу цього вам сказати. Краще я просвищу вам пісеньку, — додав він. — 3 цими словами Алан далеко перегнувся через стіл і тихо, але з гідним подиву почуттям просвистав кілька куплетів з пісні "Чарлі — мій милий".

— Тс-с… — злякалася дівчина і через плече глянула на двері.

— Ось у чому річ, — промовив Алан.

— Такий молодий! — вигукнула дівчина.

— Він цілком дорослий, щоб… — і Алан ударив вказівним пальцем по своїй потилиці, маючи на увазі, що я досить дорослий, щоб позбутися голови.

— Яка ганьба! — вигукнула дівчина, спаленівши.

— Однак це може статися, — сказав Алан, — якщо ми не придумаємо чогось кращого.

Враз дівчина повернулась І вибігла геть, залишивши нас із Аланом у кімнаті. Алан був у піднесеному настрої від того, що його плани так швидко здійснюються, а я задихався від злості, що мене видають за якобіта і поводяться зі мною, як з малою дитиною.