— Ви самі вже відповіли, — сказав я. — Тут, на перехресті, на дамбі та на березі Лейза, протягом шістдесяти діб.

— Та ви кращий юрист, ніж Престонгрейндж! — вигукнув Стюарт. — Той лише раз викликав Алана двадцять п'ятого, в той день, коли ми вперше зустрілися. Тільки раз, і все. І де? На перехресті в Інверарі, головному місті Кемпбеллів! Скажу вам по секрету, містер Бальфор, вони його не шукають.

— Не шукають? — здивувався я. — Що ви хочете цим сказати?

— Так мені здається, — сказав він. — Навіть, як підказує мій малий досвід, не хочуть його знайти. Бояться, що Алан зможе на свій захист висунути солідні докази, і тоді Джеймс, на якого вони гострять зуби, викрутиться. Ви бачите самі, що це звичайна змова.

— І все ж Престонгрейндж наполегливо розпитував про Алана, — сказав я Стюарту. — Але, пригадую, інтерес його чомусь швидко згас.

— Ага! — вигукнув стряпчий. — Бачите! Я можу помилятися, зрештою, це мої власні здогади, тому краще звернімося до фактів. До мене дійшли чутки, що Джеймса і свідків — так, так, не дивуйтеся, містер Бальфор, саме свідків! — кинуто в підземелля військової тюрми форту Вілліам; до них нікого не впускають, їм не дозволяють навіть писати. Чули ви коли-небудь щось подібне? Запевняю вас, жоден навіть найстаріший і найнікчемніший з Стюартів не глумився отак над законом. В акті парламенту 1700 року чорним по білому написано відносно незаконних ув'язнень. Почувши про таку несправедливість, я одразу ж надіслав скаргу на ім'я лорда-секретаря суду. Сьогодні одержав відповідь. І що б ви думали? Не відповідь, а глум над правосуддям.

З цими словами він всунув мені в руку отой солоденький, вкрай лицемірний папірець, який згодом було видано у формі памфлету «Стороннього» на користь (як зазначалось у заголовку) бідолашної вдови та п'ятьох дітей Джеймса.

— Дивіться, — сказав Стюарт, — він не наважився відмовити мені в зустрічі з клієнтом, а тому радить старшому офіцерові по нагляду впустити мене. Чуєте, радить! Лорд-секретар суду Шотландії радить! Хіба не видно, куди він хилить? Сподівається, що старший офіцер або надто дурний, або надміру розумний і не послухає поради. Тоді мені довелося б знову повертатися з форту Вілліам сюди, а тут знайшовся б новий привід для затримки, поки я діставав би дозвіл. Тим часом вони виправдали б офіцера, як людину військову, котра, мовляв, зовсім не знає законів — чув цю пісню! Дійшли б до того, що ганяли б мене тричі, а то й більше. Власне я ні разу не встиг би зустрітися з своїм клієнтом, як почався б суд. Хіба це не змова?

— Схоже на те, — ствердив я.

— Зараз доведу вам, — почав він знову. — Ув'язнити Джеймса вони мають право, а от заборонити мені відвідати його — ні. Так само немає у них права затримувати свідків. Свідки повинні бути такими ж вільними, як і лорд-секретар суду! Ось читайте: «Що ж до всього іншого відмовляємося давати будь-які вказівки наглядачам тюрем, бо їм не можна закинути ніяких протизаконних дій». Ніяких протизаконних дій, сер! Навіщо ж тоді акт 1700 року? Серце не витримує такого глуму над законом, містер Бальфор, а в грудях справжня пожежа.

— Звичайною англійською мовою ці слова означають, — зауважив я, — що свідки й надалі лишатимуться в тюрмі, і ви їх не побачите.

— Виходить, мені не дозволять бачити їх аж до Інверарі, де відбуватиметься суд! — вигукнув він. — Потім я вислухаю слова Престонгрейнджа про те, яку велику відповідальність покладено на нього і якими необмеженими правами користується захист. Але я перехитрю їх, містер Давід. Я перехоплю свідків дорогою і спробую добути хоч крихту справедливості від того військового, який «зовсім не знає законів». Він супроводжуватиме їх на суд.

— Після цього мене вже ніщо не здивує в цій справі, — зауважив я.

— А я здивую! — вигукнув Стюарт. — Бачите ось це? — І він подав мені аркуш, на якому ще не зовсім висохла фарба друку. — Подивіться на цю фальшивку, на список свідків, підписаний Престонгрейнджем, імені Бальфора там не знайдете. Та справа не в цьому. Хто, на вашу думку, платив за друк?

— Напевне, сам король Георг, — відповів я.

— Уявіть собі, що платив я! — вигукнув Стюарт. — Фальшивка друкувалася ними і для них — для Грантів, Ерскінів і нічного злодюги Сімона Фрейзера. Хіба міг я одержати примірник? Не міг. Мені довелося б наосліп будувати свій захист, вперше слухаючи обвинувачення в суді разом з присяжними.

— А хіба це не протизаконно? — поцікавився я.

— Не буду стверджувати, — відповів він. — Ця послуга така звичайна, що закон ніколи не цікавився подібними питаннями. Дивні діла твої, господи! У друкарню Флемінга заходить стороння людина, бачить коректуру на підлозі, підбирає її і приносить мені. Виявляється, що це й був той злощасний список, я взяв його й надрукував за рахунок захисту — sumptibus moesti rei. Ви чули що-небудь подібне? Тепер матеріали доступні кожному, великий секрет став відомим. Як ви думаєте, могла мені сподобатися їхня поведінка? На моїй же совісті життя мого родича!

— По правді сказати, не дуже, — відповів я.

— Тепер ви самі бачите, як повертаються справи, — підсумував Стюарт. — Ось чому, коли ви кажете, що вам дозволять свідчити на суді, я сміюся вам просто в обличчя.

Настала моя черга. Я стисло розповів усе — про погрози й пропозиції містера Сімона, про найманого вбивцю і про те, що відбулося потім у Престонгрейнджа. Про свою першу розмову у прокурора, згідно з моєю обіцянкою, я змовчав, та, власне, розповідати про неї й не було потреби.