Більше як годину просидів я у засідці між деревами; мабуть, заєць, а то й орел не змогли б так пильнувати. Коли я прийшов сюди, сонце вже зайшло, а небо ще золотилося, і було ще видно. Та менш ніж за годину навколо почало сутеніти, обриси предметів розпливалися, і наглядати за стежкою ставало дедалі важче. Проте за весь цей час жодна людина не йшла на схід, а ті кілька, що пройшли на захід, були мирними селянами, які поверталися разом з жінками додому. «Навіть, коли б мене переслідували найхитріші шпигуни в Європі, — думав я, — то й їм важко було б догадатися, де я». Заглибившись у ліс, я там ліг і став чекати Алана.

Лежачи, я з величезним напруженням вдивлявся в стежку, пильнував за кожним кущем, навіть полем, власне за всім, що міг охопити оком. Та скоро я втратив цю можливість, бо місяць був ще надто молодим, щоб добре освітити ліс та околиці. Навколо панувала мертва тиша, яка буває тільки в сільській місцевості, і наступні три години я пролежав горілиць, докладно аналізуючи свої дії та становище.

Насамперед мені стали зрозумілими дві речі: я не мав права в той день іти в Дін, а коли вже пішов, то не повинен бути зараз тут. З усіх лісів на широких просторах Шотландії саме цей, куди має прийти Алан, безумовно повинен лишатись для мене закритим. У думці я погоджувався з цим, але, сам не знаю чому, з лісу не йшов. Подумав також і про те, як по-дурному повівся з Катріоною цього вечора, намолов їй, що від моєї власної безпеки залежить життя ще двох людей, і цим примусив дівчину поставити під загрозу життя її рідного батька. Тепер я знову рискую собою та іншими. Хто певен у своїй правоті, той завжди хоробрий; спокійне сумління надає сили людині. Отож, тільки-но я критично проаналізував свою поведінку, як одразу ж відчув себе зовсім безсилим, обеззброєним в такому небезпечному оточенні. Я підвівся і сів. Чи не краще було б, поки не пізно і Престонгрейндж ще не спить, піти до нього і скоритись в усьому? Хто засудив би мій вчинок? Тільки не Стюарт! Адже я міг сказати, що за мною була погоня, що я втратив віру в можливість виправдатись, тому й здався. А Катріона? На це в мене теж готова відповідь: я не міг допустити, щоб вона зрадила свого батька. Виходить, є можливість за одну хвилину позбутися цього клопоту, який, до речі, був не мій власний, звільнитися од звинувачення щодо аппінського вбивства, не боятися ні Стюартів, ні Кемпбеллів, вігів і торі в усій країні, жити надалі, як мені заманеться, користуватися своїм багатством і множити його, приділити якусь частину своєї молодості на залицяння до Катріони; і для мене це було б набагато краще, ніж переховуватись, тікати, уникати переслідувань, наче той злодій, і переносити з самого початку всі знегоди втечі з Аланом.

Спочатку така капітуляція не здавалась мені ганебною, я навіть дивувався, чом не додумався до цього раніше, чому ще й досі цього не зробив і почав було шукати причин. Вирішив, що усе це наслідок легковажності, яка в свою чергу привела до зневіри, до втрати мужності, врешті це вияв загального, невизнаного гріха — природної легкодухості.

«Як диявол може звести з світу диявола? Як? — подумав я. — Задовольняючи власні бажання, шукаючи тільки приємного, скоряючись потягу до молодої дівчини, я знехтував честю і поставив під загрозу життя Джеймса та Алана. А от тепер хочу виплутатись у такий саме спосіб! Ні! Шкода, заподіяна себелюбством, має бути виправлена самозреченням: випещена плоть має бути розп'ятою». Я глянув навкруги, маючи намір піти з лісу, не дочекавшись Алана, забитися в непролазні хащі, в темряву, де на мене чатують труднощі і небезпека.

Я так докладно описав хід своїх думок тому, що вважаю це корисним. Вони служитимуть прикладом для молоді. Година побачення з Аланом наближалася, і молодик уже встиг сховатися. Якщо я піду звідси, то мої шпигуни можуть не помітити мене в темряві і помилково наскочать на Алана; коли ж залишуся, то принаймні зможу попередити свого друга і врятувати його. Через поблажливість до самого себе я досі рискував чужим життям, було б нерозумно наражати товариша на небезпеку заради того, щоб спокутувати свій гріх. З такими думками я був схопився на ноги, але одразу ж сів з іншим настроєм, бо приступ відчаю вже минув і до мене знову повернулася витримка.

Скоро до мого слуху долинуло ледь чутне шарудіння в кущах. Припавши обличчям мало не до землі, я просвистів кілька нот з «Пісні Алана». У відповідь почув такий же обережний посвист, і за хвилину ми наткнулися в темряві один на одного.

— Це ви, Деві? — прошепотів Алан.

— Авжеж, я.

— Господи, як мені хотілося побачити вас! — мовив Алан приглушеним голосом. — Яким довгим видався час. Вдень я переховувався в копиці сіна, зарившись так, що й кінчиків пальців своїх не бачив, а потім цілі години чекав на вас, а ви все не приходили! Їй-богу, ви прийшли саме вчасно, бо завтра вранці я відпливаю. Завтра? Що я кажу? Не завтра, а сьогодні.

— Так, Алане, звичайно, сьогодні, — ствердив я. — Зараз уже за дванадцяту. Відпливаєте ви сьогодні, і попереду у вас довгий шлях.

— А перед тим ми вдосталь наговоримось, — зауважив мій старший товариш.

— Мені треба багато дечого розповісти вам, — сказав я і виклав йому стисло все, що сталося за цей час. Слухаючи уважно, Алан часом перепитував мене, часом щиро сміявся, і, мушу визнати, його сміх (тоді, коли в темряві ми не могли бачити один одного) знаходив відгук у моєму серці, як сміх щирого друга.

— Так, Деві, ви цікавий хлопець, — промовив Алан, вислухавши мою розповідь до кінця, — справжній дивак, і скажу щиро, що я не хотів-би зустрічатися з такими, як ви. Що ж до вашої розповіді, то мушу сказати, що Престонгрейндж — віг, як і ви, тому я менше згадуватиму про нього, але він, здається, міг би бути вашим щирим другом, коли б ви довірилися йому. А от Сімон Фрейзер та Джеймс Мор — справжні тварюки, називаю їх ім'ям, на яке вони заслуговують. Сам диявол був батьком Фрейзерів, це всі знають, а щодо племені Грегорів, то я не міг зносити їхньої присутності, відтоді як навчився ходити. Пам'ятаю, я розквасив одному з них носа, коли ще сам не міг як слід стояти на ногах — довелося сісти йому на голову. Батько мій — пухом йому земля! — пишався цим, і, визнаю, мав підстави. Я ніколи не заперечуватиму, що Робін — майстер гри на флейті, — додав він, — а щодо Джеймса Мора, то краще нехай його дідько схопить!

— Хотілося б обговорити з вами таку деталь, — шепотів я. — Як, на вашу думку, Чарлз Стюарт має рацію чи помиляється? Вони переслідують мене одного чи нас обох?

— А яка ваша думка, людини з досвідом? — спитав він мене.

— Я не можу вирішити.

— Я теж, — відповів Алан. — Ви вірите, що дівчина дотримає свого слова?

— Вірю, — випалив я.

— Ну, ручатися не можна, — почав він. — А втім, це справа минулого. Нейл давно вже приєднався до інших.