— Он куди ви хилите! — вигукнув я. — Алане, можете морочити старих бабусь, а не мене.

Спогад про ту спокусу, яка приваблювала мене в лісі, робив мене твердим, як сталь.

— Мені треба бути на побаченні, — вів я далі. — Я домовився зустрітися з вашим кузеном Чарлі. Дав йому слово.

— Що ж, хотів би, щоб ви його дотримали. Але оці головорізи за пагорбом не дадуть вам зустрітися, та й навіщо вона вам, та зустріч? — говорив він загрозливо й серйозно. — Скажіть мені, мій любий! Вам заманулося бути викраденим, як леді Грейндж? Чи, може, вам більше до вподоби, щоб вас проткнули кинджалами і загребли отут в піску? А може трапитись ще й інше — вас судитимуть разом з Джеймсом. Хіба їм можна вірити? Хіба вам так дуже хочеться всунути свою голову в пащу Сімона Фрейзера та інших вігів? — додав він з сумом у голосі.

— Алане, — вигукнув я, — всі вони сволота і брехуни, в цьому я згоден! Але ж, повірте, треба довести, що і в країні злодіїв може бути хоч одна порядна людина! Я дав слово і дотримаю його. Я давно вже сказав вашій родичці, що не спасую ні перед яким риском. Пригадуєте? Це сталося в ту ніч, коли було вбито Червоного Коліна. Я не зупинюсь. Престонгрейндж обіцяв мені життя; якщо він зрадить, то я одразу ж вмру.

— Добре, добре! — не перечив Алан.

Увесь цей час наші переслідувачі не виявляли будь-яких ознак своєї присутності. Деякі з них, як я згодом дізнався, ще не прибули на той час до призначеного місця, а ті, що прийшли, розбрелися поміж пагорбами у напрямку Джіллана. Зібрати всіх до гурту було нелегко, а шлюпка тим часом усе наближалась. До всього наші переслідувачі виявилися боягузами, звичайною зграєю конокрадів, які ще не перевелися в окремих кланах горян. У них навіть не було порядного вожака. І що довше й пильніше вони дивилися на мене та Алана, тим, мабуть, менше подобався їм наш вигляд. Може, хто й зралив Алана, тільки не капітан. Він сам сидів у шлюпці, стернував і заохочував веслярів, вкладаючи у цю справу всю душу. Ось вони вже зовсім близько, кілька хвилин — і шлюпка чиркне берега; на обличчі у Алана вже просяяла радість швидкого порятунку, коли раптом наші переслідувачі у відчаї, що здобич вислизає з їхніх рук, а може, з наміром сполохати Енді зчинили за пагорбом неймовірний галас.

Крик цей був таким несподіваним і загрозливим (та ще на березі, який здавався зовсім мертвим), що шлюпка зупинилася.

— Що це може означати? — пролунав голос капітана, бо ми вже могли чути один одного.

— То мої друзі, — відповів Алан і побрів мілкою водою до човна. — Деві, — звернувся він до мене, зупиняючись. — Деві, хіба ви не їдете? Мені важко розлучатися з вами.

— Ні, Алане, — кинув я йому вслід.

Він якусь мить вагався, стоячи по коліна в солоній воді, а потім заговорив знову.

— Що ж, коли ви самі встромляєте голову у зашморг, то я не можу перешкодити цьому, — сказав він і зайшов по груди у воду, його підхопили, втягли у шлюпку, і та одразу ж рушила у зворотню путь.

Заклавши руки за спину, я стояв там, де він залишив мене. Алан сів обличчям до берега і невідривно дивився на мене, а човен все віддалявся й віддалявся. Нараз мої очі наповнилися слізьми, серце чомусь стислося од жалю до самого себе, здавалося, у всій Шотландії не знайдеш самотнішої за мене людини. З такою сумною думкою я повернувся спиною до моря і поглянув на піщані пагорби. Проте не побачив і не почув нічого такого, що свідчило б про наявність там людей. Так само гріло сонце, опромінюючи теплом мокрий і сухий пісок, повівав між пагорбами вітерець та кружляли, жалібно скиглячи, чайки. Піднявшись трохи вище, я помітив, як навколо викинутих морем водоростей стрибають проворні піщані блохи — єдині, здавалося, живі істоти на цьому пустельному березі. Однак я добре знав, що поблизу причаїлися люди, що за мною стежать. Переслідувачі не були воїнами, інакше вони напали б на нас раніше. У мене не лишалося сумніву, що то були звичайні злодюжки, найняті на мою пагубу; вони мали завдання або викрасти мене, або просто вбити. Враховуючи становище найманців, перше було найвірогіднішим, але, знаючи їхній характер та запал у таких справах, я припускав, що й друге цілком можливе. Від усього цього кров холола в жилах.

Раптом мені спала божевільна думка вийняти шпагу з піхов. «Хоч я й не вмію битися на шпагах, — думав я, — але у такій випадковій сутичці можу все-таки заподіяти ворогові якоїсь шкоди». Проте я вчасно зрозумів, що про опір годі й думати. У цьому мабуть, полягав той «засіб», про який домовились Престонгрейндж із Фрейзером. Перший, я був певен, зробив усе можливе, щоб зберегти мені життя; другий, напевне, дав Нейлу та його товаришам зовсім протилежні накази… Коли б я чинив опір із зброєю в руках, то цим би в першу чергу допоміг своєму найлютішому ворогові, власне, підписав би собі смертний вирок.

З такими думками я дійшов до краю прибережної піщаної смуги і глянув назад: шлюпка вже підпливала до брига, і Алан на прощання махав мені хусточкою. Я відповів йому порухом руки. Сам Алан був для мене зараз чимсь незначним порівняно з тим, що чекало мене попереду. Я натягнув капелюха майже на самі очі, зціпив зуби і рішуче закрокував вперед по піщаному насипу, йти вгору було важко, бо схил виявився досить крутим, а пісок, наче вода, плив з-під ніг. Нарешті я вчепився за кущ довгої трави, що росла на вершині, підтягнувся і став на твердий грунт. В ту ж мить навколо заворушилися і підвелися шість чи сім обідранців — між ними був і Нейл — з кинджалами в руках. Признаюсь, я заплющив очі і зашепотів молитву. Коли ж нарешті розплющив їх, то побачив, що негідники підповзали до мене мовчки, не кваплячись. Всі вони очима хижо свердлили мене, і я був вражений тим неприродним блиском і страхом, що світилися в зіницях кожного з них і зростали в міру того, як вони наближалися. Щоб заспокоїти їх, я підвів руку і показав, що не хапаюся за зброю. Тоді один з мерзотників насмілився і з сильним акцентом горянина запитав, чи я здаюсь.

— З протестом, — відповів я, — коли ви взагалі розумієте, що це означає, але я сумніваюсь…

Вони не дали мені доказати, налетіли, наче зграя хижаків, схопили, забрали шпагу й витрусили всі гроші з кишень, потім зв'язали руки й ноги міцною мотузкою і кинули на траву. Скінчивши цю ганебну справу, негідники розсілися навколо і мовчки витріщилися на мене, наче я був лев чи тигр, що приготувався стрибнути на них. Та скоро їхня увага послабла. Вони підсунулися щільніше один до одного, загельготіли по-гельськи і з відвертою цинічністю заходилися тут же ділити моє майно. Єдиною втіхою для мене в той час було те, що я міг звідси спостерігати втечу друга. Я бачив, як шлюпка пристала до брига, як її підняли на борт, як напнулися вітрила і корабель, обігнувши острівці, вийшов у відкрите море.

Тим часом почали прибувати нові й нові обідранці, і години через дві їх зібралося чоловік двадцять. Кожного разу, коли приходив хтось новий, розмова жвавішала, і в ній вчувалися докори, скарги та пояснення. Я відзначив, що новачки не одержували частки з мого майна. Остання суперечка була вкрай запальною, я навіть подумав, що вони серйозно посварилися. Одразу ж уся зграя розділилася; більшість безладним натовпом рушила на захід, і тільки Нейл та ще двоє лишилися вартувати.