— Як ви гадаєте, скільки їх? — поцікавився я.

— Хто його знає… — почав Алан. — Якщо вони полюють тільки на вас, то пошлють двох-трьох моторних, заповзятливих головорізів; якщо ж не забули й про мене, то вишлють, мабуть, не менше дюжини.

Я не витримав і засміявся.

— Ви ж на власні очі бачили, як я розігнав колись стільки ж, а може, й більше! — запалився Алан.

— Зараз це не має значення, — сказав я, — бо з ними покінчено.

— Це ваша думка, — сказав він, — а от мене ніскілечки не здивувало б, коли б вони зараз стерегли цей ліс. Не забувайте, Давіде, що вони горяни. Серед них є і Фрейзери, і Грегори, а я ніколи не буду заперечувати, що й ті, й другі, особливо Грегори, розумні й досвідчені люди. Чоловік мало чому навчиться, якщо не прожене череду, ну хоча б миль десять, коли за ним женуться розбійники. А от я знаю, що це таке, бо більшу частину своєї проникливості набув саме так. Це краще, ніж війна. Хоч і війна непогане діло, щоправда досить-таки нудне. Грегори розуміють, що до чого, у них велика практика.

— Не заперечую. Це головний недолік у моєму вихованні, — поступився я.

— Мене завжди дивує, що люди, які вчилися у коледжах, отакі неуки і не хочуть цього визнати. Я, наприклад, не знаю ні грецької, ні єврейської мов, але не приховую цього. Отут між нами істотна різниця, чоловіче. А що ви! Лежите в лісі на череві і твердите, що позбулися всіх Фрейзерів та Макгрегорів. А коли вас запитати, чому ви так думаєте? «Тому, що я їх не бачив», — відповісте ви. Ваша макітра ніяк не второпає, що бути невидимими — їхня сила, їхня живучість.

— Тоді приготуймося до найгіршого, — промовив я. — Що ж нам робити?

— Це саме думаю і я, — почулося у відповідь. — Ми могли б розпрощатися. Однак мені це не дуже подобається, краще цього не робити і ось чому: зараз зовсім темно, і ми зможемо вислизнути від них, якщо підемо разом, ітимемо в одному напрямку, коли ж окремо, то риск наткнутися на кого-небудь з цих джентльменів неодмінно зросте. Крім того, врахуйте, що коли вони нанюхають наш слід, то може бути бій. Отоді-то, Деві, я хотів би мати вас поруч, та й ви, гадаю, не були б проти цього. Я пропоную якнайскоріше вибратися з лісу і поспішити до Джіллана, де має бути мій корабель. Це нагадає нам колишні дні, Деві. Потім подумаємо, що робити далі. Мені нелегко лишати вас тут одного.

— Хай буде так, як ви кажете! — вигукнув я. — Підемо туди, де ви останнім часом переховувались.

— Навіщо? — здивувався Алан. — Хазяї, щоправда, поставились до мене добре, але, гадаю, не дуже хотіли б бачити мене знову, бо за теперішніх обставин я не можу бути там бажаним гостем. Ось чому я так прагну вашого товариства, містер Давід Бальфор із Шооза, пишайтеся цим! Відтоді, як ми розпрощалися в Корсторфайні, я майже не чув людського голосу тут, у лісі, коли не брати до уваги двох зустрічей з Чарлзом Стюартом.

По цьому Алан підвівся, і ми потихеньку рушили на схід.

Було десь близько другої години ночі; місяць на той час уже сховався, з заходу потягнув досить сильний вітерець, женучи по небу важкі, пошматовані хмари; ми поринули в таку темряву, якої тільки й ждуть втікачі або розбійники. Ледве помітна стежка привела нас у Браучтон, потім ми пройшли через Пікарді, повз знайоме мені місце, де височіла шибениця з двома повішеними. Трохи далі ми помітили вогник у горішньому вікні будинку в Лохенді; звірившись на нього, ми добре-таки поблукали, потолочили чиєсь поле, не один раз спотикались і падали, схоплювались на ноги і брели далі, поки нарешті не опинилися на звивистій, болотистій рівнині, яку називали Фіггат-Вінз. Тут, під кущем дроку, ми продрімали до ранку.

Прокинулись десь о п'ятій. Ранок видався напрочуд гарний, щоправда вітер не вщух, але він розігнав усі хмари, спровадивши їх до Європейського континенту. Алан сидів і посміхався. З часу нашої останньої розлуки я вперше бачив свого друга й дивився на нього з радістю. На Аланові красувався той же широкий плащ, але була й новинка — на ноги він натягнув плетені гетри, що сягали колін. Безперечно, він надів їх з метою маскування, але день обіцяв бути теплим, і вбрання його не відповідало сезону.

— Ну, Деві, — заговорив він перший, — чим не чудовий ранок? Отак мало б бути щодня. Зовсім не те, що сидіти в копиці сіна. Доки ви тут ніжились, я проробив те, що роблю дуже й дуже рідко.

— А саме? — поцікавився я.

— Тільки-но скінчив молитву, — пояснив він.

— Де ж мої джентльмени чи як ви там їх називаєте? — спитав я.

— Бог знає; ми повинні рискнути. Вставайте, друже! Вперед, назустріч долі!

Ми рушили на схід, уздовж широкого берега, туди, де у верхів'ї річки Ески курилися соляні ями. Ранкове сонце красиво освітило Артурове Крісло і зелені Петландські гори. Чарівність цього дня, здавалось, дратувала Алана.