Однак тривало це недовго. Побачивши, що дівчина не дбає про свої інтереси, якими я в свій час знехтував і тепер намагався якось виправити становище, я посилив свою суворість, ніби збирався дати дівчині урок. Чим ближче вона підступала до мене, тим далі я відходив: чим більш вона виявляла наші відносини, тим холоднішою і підкреслено офіціальною була моя поведінка, навіть її батько, якби не так захопився сніданком, помітив би таке дивне протиріччя. Та вона якось раптом перемінилася, і я з полегкістю подумав, що дівчина зрозуміла нарешті мою тактику.

Весь день я витратив на лекції та на шукання нової квартири, і хоч мені бракувало нашої звичайної прогулянки, я, признатись, був щасливий, що тепер був вільний, дівчина знову під належним наглядом, її батько задоволений або ж принаймні не гнівається, та й сам я можу чесно й вільно втішатися своїм коханням. За вечерею, та й взагалі за столом, розмову завжди підтримував тільки Джеймс Мор. Треба віддати йому належне — говорив він добре й до ладу, аби тільки були слухачі, які б вірили. Докладніше про нього розповім трохи далі. Коли ми повечеряли, він враз підвівся, надів пальто і, дивлячись, як мені здалося, на мене, зауважив, що має піти у своїх справах. Я розцінив це, як натяк, що й мені теж час піти з дому, і підвівся; тоді дівчина, яка ледве спромоглася привітатись, коли я прийшов, звела на мене широко відкриті очі, ніби наказуючи лишитись. Я стояв між ними безпорадний, повертаючись від одного до другого. Здавалося, ніхто з них не дивився на мене, вона втупила погляд у підлогу, він застібав своє пальто, а це тільки посилювало моє збентеження. Видима байдужість Катріони таїла в собі небезпеку: дівчина кипіла гнівом, який міг щохвилини прорватися. Настрій Джеймса теж не обіцяв нічого доброго, і я не на жарт злякався, припускаючи, що незабаром може розгулятися буря. Вважаючи Джеймса небезпечнішим, я повернувся до нього і віддався, так би мовити, в його руки.

— Можу я стати вам у пригоді, містер Драммонд? — поцікавився я.

Джеймс Мор ледве стримався, щоб не позіхнути, але я бачив, що він прикидається.

— Що ж, містер Давід, якщо вам так хочеться услужити, то покажіть мені, будь ласка, дорогу в таверну (він назвав яку), де я сподіваюсь зустріти декого з друзів по зброї.

Говорити далі не було про що, а тому я взяв капелюха і плаща з наміром супроводити свого гостя.

— Тобі, дочко, — сказав він, звертаючись до Катріони, — краще лягти спати, я вернусь додому пізно, — потім додав — Рано спать лягати — користь для дівчат, щоб раніше встати з блиском у очах.

З цим Джеймс ніжно поцілував її і, пропустивши мене вперед, вийшов з кімнати. Зробив він це навмисно, щоб позбавити нас можливості попрощатися; до того ж я помітив, що й Катріона не дивилася на мене, мабуть (принаймні я так розцінив), злякалася батька.

До таверни було далеченько. Всю дорогу він говорив на теми, які мене аж ніяк не цікавили, а коло дверей попрощався зі мною досить холодно. Звідти я пішов на нову квартиру, де не було ні каміна, щоб зігрітися, ні якогось товариства, крім власних думок. Думки, щоправда, були поки що радісні, бо я собі не уявляв, щоб Катріона одвернулася од мене. Я вважав нас все одно що зарученими і думав, що ми надто близькі одне одному, надто ніжні й теплі були наші відносини, щоб отак розійтися через саму тільки обережність.

Найбільш мене непокоїв мій майбутній тесть, який аж ніяк не відповідав моїм вимогам, а також неминуча між нами розмова, що лякала мене своєю делікатністю з двох причин. По-перше, коли я згадував, який я ще молодий, то неодмінно червонів, а часом усвідомлював, що, коли дозволю їм виїхати з Лейдена, не порозумівшись, то можу назавжди втратити Катріону. По-друге, наше становище не можна було назвати нормальним, і того ранку я не задовольнив Джеймса Мора своїм поясненням. Зрештою, я вирішив, що незначне зволікання не зашкодить справі, і з тягарем на серці ліг у свою холодну постіль.

Другого дня, оскільки Джеймс Мор, здавалось, був невдоволений моєю кімнатою, я запропонував докупити дещо з меблів і, повернувшись на квартиру вдень у супроводі носильників з стільцями та столами, застав дівчину саму. Вона чемно привіталася, але одразу ж пішла у свою кімнату і замкнула за собою двері. Коли розставили меблі, я розплатився з людьми і відіслав їх, намагаючись зробити так, щоб вона почула, коли ті підуть, бо сподівався, що дівчина вийде поговорити зі мною. Довелося трохи почекати, потім я постукав у двері.

— Катріоно! — покликав я.

Я ще не вимовив до кінця слова, як двері враз відчинилися, ніби дівчина стояла за ними і прислухалася. Вона так і лишилася стояти нерухомо в дверях, але погляд її, який я не беруся описувати, свідчив про глибоку тривогу.

— Хіба ми й сьогодні не підемо на прогулянку? — промимрив я затинаючись.

— Дякую, — відповіла Катріона, — мене не дуже приваблюють прогулянки тепер, коли повернувся мій батько.

— Але ж він пішов собі, а вас лишив саму, — зауважив я.

— А не здається вам, що неввічливо говорити мені це? — сказала вона з докором.

— Я не мав наміру ображати вас, — відповів я. — Що з вами, Катріоно? Що я вам зробив? Чому ви одвертаєтесь од мене?

— Зовсім не одвертаюсь, — промовила вона обережно. — Я завжди буду вдячна другові, котрий зробив мені стільки добра. Але зараз, коли повернувся батько, дещо повинно змінитися. Мені здається, що ми наробили й наговорили одне одному таких речей, про які краще забути. Однак другом я вам лишуся назавжди і в усьому, де тільки зможу… якщо цього не досить… якщо я кажу не те… а втім, хіба це вас цікавить! Мені не хотілося б, щоб ви лишилися про мене поганої думки. Але ви казали правду. Я надто молода, щоб діяти розважливо, не забувайте, що я майже дитина. У всякому разі, мені не хотілося б втрачати вашої дружби.