— Ви висловили мою думку багато краще, Джудіт, ніж зумів би її висловити я, а тому, дуже прошу, вважайте — всі ці слова сказав я саме так, як вам бажалося їх почути.

— Все ясно, Непосидо, й цього з мене досить. Тут не місце жартувати чи обманювати вас. Тож вислухайте мою відповідь, таку ж щиру, як ваша пропозиція. Існує одна причина, Марчу, через що я ніколи…

— Мені здається, я розумію вас, Джудіт, але я ладен забути про ту причину, бо вона обходить тільки мене. Та не спалахуйте, прошу вас, мов надвечірнє небо, я ж зовсім не хочу вас ображати…

— Я не спалахую і не ображаюся, — сказала Джудіт, силкуючись побороти обурення, чого раніше при ньому ніколи не робила. — Існує причина, через що я не повинна, не можу й ніколи не стану вашою дружиною, Непосидо. Цієї причини ви, мабуть, не помічаєте, і тому мій обов'язок пояснити її зараз вам так само одверто, як ви просили мене віддатися за вас. Я не кохаю вас і, певна, ніколи не покохаю так глибоко, щоб вийти заміж. Жоден мужчина не побажає собі в дружину дівчину, котра не віддає йому переваги перед усіма іншими чоловіками. Я кажу це вам у вічі й гадаю, ви самі повинні мені дякувати за мою щирість.

— О Джудіт, усе це робота отих гультіпак-червономундирників [52] з форту! В них усе зло!

— Тихше, Марчу! Не обмовляйте дочки біля могили її матері. Я хочу, щоб між нами кінчилося все по-хорошому, тож не примушуйте мене клясти вас з образою в серці. Не забувайте — я жінка, а ви мужчина, і я не маю ні батька, ні брата, які помстилися б вам за ваші слова.

— Гаразд, ваша правда, більше я нічого не скажу. Але не поспішайте, Джудіт, обдумайте мої слова.

— Мені не треба для цього часу. Я вже давно це обдумала й тільки чекала, коли ви скажете все одверто, щоб відповісти так само одверто. Тепер ми розуміємо одне одного, а тому не варто марнувати слів.

Схвильована зосередженість дівчини налякала молодого лісовика, бо досі він ніколи ще не бачив її такою серйозною і рішучою. Раніше, коли їм доводилось розмовляти, вона приймала його залицяння ухильно або глузливо, та Непосида вбачав у цьому жіноче кокетування й був певен, що вона радо погодиться з ним побратись. Він сам вагався, чи треба освідчуватись, і навіть у гадці не мав, що Джудіт відмовиться стати дружиною найвродливішого мужчини на всьому прикордонні. А йому відмовили, та ще в таких рішучих виразах, що для жодних надій не лишалося місця. Він був такий пригнічений і здивований, що навіть не пробував умовити її змінити рішення.

— Тепер Мерехтливе Свічадо втратило для мене всяку принадність! — помовчавши з хвилину, вигукнув він. — Старий Том помер, гуронів на березі більше, ніж голубів у лісі, і взагалі це місце мені вже ні до чого.

— Тоді йдіть звідси. Тут кругом самі небезпеки, а ради чого вам ризикувати своїм життям для інших? Та я й не знаю, чи зможете ви чимось прислужитися нам. Вирушайте сьогодні ж уночі. Ми ніколи не закинемо вам, що ви були невдячні а чи не досить мужні.

— Коли я піду, то піду з тяжким серцем, і це через вас, Джудіт. Мені б хотілося узяти вас з собою.

— Про це не варто вже говорити, Марчу. Коли споночіє, я одвезу вас човником на берег. Звідти ви зможете пробратися до найближчого гарнізону. Коли прийдете у форт і пошлете сюди загін…

Джудіт затнулася на цих словах: дівчині не хотілося, щоб її судила чи підозрівала людина, котра не вельми прихильно дивилася на її знайомство з гарнізонними офіцерами. Але Непосида збагнув, що вона мала на думці, й відповів просто, не вдаючись у міркування, яких боялася дівчина:

— Я розумію, що ви хотіли сказати й чому не договорили до кінця. Якщо я щасливо добудусь до форту, проти оцих бродяг буде вислано загін, і я прийду разом з ним, бо мені хочеться побачити вас і Гетті в цілковитій безпеці, перш ніж ми попрощаємося назавжди.

— Ах, Гаррі Марчу, якби ви завжди так мислили й говорили, я могла б мати до вас зовсім інші почуття!

— Невже тепер запізно, Джудіт? Я грубий мешканець лісів, але всі ми міняємось, коли з нами починають поводитись інакше, ніж ми звикли.

— Запізно, Марчу! Я ніколи не матиму до вас чи до іншого мужчини — крім тільки одного — тих почуттів, що ви б їх хотіли зустріти в мені. Ну от, я сказала досить, і більше мене ні про що не питайте. Коли споночіє, я або делавар одвеземо вас на берег. Ви зумієте пробратися звідти на Могаук, до найближчого форту, й пошлете нам підмогу. А тепер, Непосидо… Ми ж бо з вами друзі, і я можу звіритись на вас, чи не так?

— Звісно, Джудіт, хоч наша дружба стала б тепліша, аби ви погодились дивитися на мене так, як я дивлюся на вас.

Джудіт вагалася. Певно, в ній відбувалась якась напружена внутрішня боротьба.

Далі, ніби зважившись відкинути всяку слабість і будь-що домогтися свого, вона заговорила одвертіше.

— Там, у найближчому форті, ви зустрінете капітана Верлі,— сказала вона, пополотнівши й тремтячи всім тілом. — Я думаю, він захоче вести загін, але було б багато краще, якби це зробив хтось інший. Якщо капітана Верлі вдасться затримати, то я буду дуже щаслива.