— Тоді, сестричко, говори ласкавіше, бо — хто його знає! — можливо, їхні душі бачать і чують нас. Якщо тато не був нам батьком, то все одно він був добрий до нас, давав нам їжу й притулок. Ми не можемо поставити на їхніх могилах надгробка з, написами, щоб розповісти про це людям, бо їх поховано під водою, тож ми повинні робити це самі.

— Тепер це їх мало цікавить, Гетті. Втішно усвідомлювати, що коли навіть мама зробила замолоду якусь велику помилку, то потім вона щиро покаялася в цьому. Гріхи їй, безперечно, простилися.

— Ах, Джудіт, не годиться дітям балакати про гріхи батьків! Краще поговоримо про наші власні гріхи.

— Про твої гріхи, Гетті? Та якщо на землі й існувало коли безгрішне створіння, то це ти. Аби я могла сказати чи хоча б подумати те саме про себе! Але ми ще побачимо. Ніхто не знає, які зміни в жіночому серці може спричинити любов до хорошого чоловіка. Мені здається, дитино, тепер уже я не маю від убрань колишньої втіхи.

— Дуже шкода, Джудіт, що навіть над могилами батьків ти думаєш про убрання. Та коли це справді так, як ти кажеш, тоді давай залишимося тут назавжди, а Непосида нехай іде куди хоче.

— Я залюбки пристаю на друге, але на перше — ніяк не можу, Гетті. Віднині ми мусимо жити, як належить поважним молодим жінкам. Тому ми не можемо залишитися тут, щоб з нас глумилися та лихословили грубі й злі на язик трапери та мисливці, які відвідують озеро. Хай Непосида йде собі геть, а я вже якось зумію побачитися із Звіробоєм, і тоді наше майбутнє швидко проясниться. Ой Гетті, сонце вже сіло, і ковчег бач як далеко відплив од нас! Давай хутенько повернемось на баржу та порадимося з нашими друзями. Сьогодні вночі я зазирну до скрині, а завтра покаже, що нам робити. Принаймні гуронів неважко буде підкупити тепер, коли ми маємо змогу вільно розпоряджатися своїм майном і не боятися Томаса Гаттера. Хай би мені тільки пощастило вирвати Звіробоя з їхніх рук, а порозуміємося ми з ним за годину.

Джудіт говорила рішуче і владно, знаючи з досвіду, як треба поводитися з своєю слабоумною сестрою.

— Ти забуваєш, Джуді, що нас сюди привело, — докірливо заперечила Гетті. — Тут мамина могила, і щойно поруч неї ми поклали батькове тіло. Негарно на цьому місці так багато говорити про себе. Ліпше давай помолимось, щоб господь бог не забув нас і навчив, куди нам їхати й що робити.

Джудіт мимоволі поклала весло, а Гетті стала навколішки й поринула в своє благочестиве, нехитре моління.

Коли вона підвелася, щоки їй пашіли. Гетті завжди була миловида, а той спокій, що відбився в цю мить на її личку, зробив його просто вродливим.

— Тепер, Джудіт, коли хочеш, ми можемо їхати, — сказала вона. — Господь був милостивий до мене і зняв тягар мені з серця. Мама казала, що в неї було багато таких тягарів, і вона завжди знімала їх, благаючи бога. Камінь чи колоду можна підняти руками, але серце здатна розрадити тільки молитва. Чому ти молишся не так часто, як у дитинстві, Джудіт?

— Годі, годі, дитино, — сухо відповіла Джудіт. — Зараз не до цього. Померла мама, помер Томас Гаттер, і настав час подбати за самих себе.

Човник поволі рушив з місця, гнаний легкими поштовхами весла старшої сестри. Молодша сиділа глибоко замислившись, як бувало завжди, коли її бентежила думка, складніша для розуміння ніж ті, що поставали перед нею звичайно.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, коли говориш про наше майбутнє, Джудіт, — після тривалого мовчання раптом заговорила вона. — Мама казала, що наше майбутнє — на небі, але ти, здається, гадаєш, ніби майбутнє означає наступний тиждень або завтрашній день.

— Люба сестричко, це слово означає все, що чекає людину й на цьому, й на тому світі. То врочисте слово, Гетті, й надто, боюсь я, для тих, хто найменше думає про нього. Для нашої мами майбутнім уже стала вічність. Для нас — це все, що може трапитися з нами, поки ми живемо на цьому світі… Але що то? Поглянь: якийсь човен проплив повз замок, отам, куди я показую. Тепер його не видно. Але, їй-право, я бачила — човен сховався за палісадом!

— Я вже давно помітила його, — спокійно відповіла Гетті, бо індіяни анітрохи її не лякали, — але я думала, що не можна говорити про такі речі над маминою могилою. Човен приплив з боку індіянського табору, Джудіт, і в ньому сидить тільки один чоловік. Здається, то Звіробій, а не ірокез.

— Звіробій! — вигукнула Джудіт з властивою їй запальністю. — Але ж це неймовірно! Звіробій у полоні, і я весь час сушу собі голову, як би його визволити. Чому ти гадаєш, що то Звіробій, дитино?

— Можеш переконатися сама, сестро: човника знову видно, він уже по цей бік замку.

Справді, легке суденце поминуло чудернацьку будівлю і тепер пливло до «ковчега». Всі, хто залишався на баржі, перейшли на ніс, аби зустріти гостя. З першого погляду Джудіт упевнилась, що сестра її не помилилася й що човником керує сам Звіробій. Проте мисливець наближався так спокійно, що вона здивувалась: людина, яка силою чи хитрістю вирвалася з ворожих рук, навряд чи здатна була б отак розмірено, без поспіху вимахувати веслом.