У «ковчезі» світилася лампа: таку розкіш сім'я дозволяла собі тільки у надзвичайних випадках. І форма, і матеріал цієї речі давали підстави гадати, що свого часу вона теж лежала в скрині.

Забачивши в темряві човника, дівчина перестала неспокійно походжати й зупинилася край помосту, аби зустріти юнака. Вона допомогла йому припнути човна і слухняно виконала ще кілька дрібних доручень, прагнучи чимшвидше звільнитися для розмови. А коли все було зроблено, відповіла на запитання мисливця, як влаштувалися на ніч товариші. Він слухав дуже уважно, бо з поведінки дівчини неважко було здогадатися, що її турбує якась важлива й нагальна справа.

— А тепер, Звіробою, — вела Джудіт далі,— ви бачите, я засвітила лампу й поставила її в каюті. Досі ми це робили, тільки коли траплялося щось надзвичайне, а я вважаю, що сьогоднішня ніч — найважливіша в моєму житті. Чи згодні ви піти зі мною подивитись на те, що я хочу вам показати, й вислухати все, що я хочу вам сказати?

Мисливець трохи здивувався, але не заперечував, і невдовзі вони були вже на баржі, в кімнаті, де світилося. Тут до скрині було присунуто дві табуретки; на третій стояла лампа, а поруч стіл, що на нього малося складати вийняті речі. Все це заздалегідь приготувала дівчина, яка в своєму гарячковому нетерпінні намагалася, як могла, не допустити подальших зволікань. Вона навіть встигла зняти всі три замки, й тепер лишалося тільки підняти важке віко, щоб знову добутися до скарбів, схованих у скрині.

— Я вже трохи розумію, що все це значить, — кинув Звіробій, — еге, я вже дещо збагнув. Але чому тут немає Гетті? Після смерті Томаса Гаттера вона стала однією з хазяйок усіх цих дивовижних речей, і їй би належало бачити, як їх витягатимуть та обдивлятимуться.

— Гетті спить, — квапливо відповіла Джудіт. — На щастя, гарні сукні та коштовні оздоби її не ваблять. До того ж сьогодні ввечері вона подарувала мені свою частку, отже все, що є в скрині,— моє, і я можу робити з ним, що захочу.

— А хіба бідолашна Гетті здатна розуміти такі вчинки, Джудіт? — спитав простодушний юнак. — Є добре правило, що забороняє брати подарунки від тих, хто не знає їм справжньої ціни. До людей, на чий розум бог наклав важку руку, треба ставитись так само турботливо, як до дітей, котрі не тямлять, що для них добре, а що зле.

Джудіт образив цей докір, та ще від людини, до якої вона хилилася всією душею. Але дівчина відчула б це багато гостріше, коли б мала бодай найменші корисливі наміри щодо слабоумної і довірливої сестри. Однак зараз не час було сердитись чи затівати суперечку, і Джудіт пригасила миттєвий порив гніву, бажаючи чимшвидше перейти до того важливого діла, яке вона задумала.

— Гетті не буде скривджено, — лагідно відповіла Джудіт. — Вона знає не тільки те, що я хочу зробити, але й те, ради чого я це роблю. Отже, сідайте, Звіробою, підніміть віко скрині, й цього разу ми переглянемо все аж до дна. Я буду вельми здивована, коли ми не знайдемо там того, що проллє світло на історію Томаса Гаттера й моєї матері.

— Чому Томаса Гаттера, а не вашого батька, Джудіт? Небіжчиків треба шанувати так само, як живих.

— Я давно мала підозру, що Томас Гаттер мені не батько, хоч припускала, що, можливо, він батько Гетті. Але тепер ми знаємо: він не батько нам обом. В останні хвилини перед смертю він сам признався в цьому. Я вже зовсім доросла і пам'ятаю кращі речі, ніж ті, що ми їх бачили на озері. Правда, вони так невиразно відбилися в моїй пам'яті, що раннє дитинство уявляється мені неначе сон.

— Сни — погані наставники в життєвих справах, Джудіт, — заперечив мисливець повчально. — Не вірте їм і не покладайте на них ані найменших надій. А втім, мені доводилось знати вождів, котрі гадали, ніби від снів буває користь.

— Я не звіряю на них своє майбутнє, мій любий друже, але не можу не згадувати того, що було в минулому. Однак до чого нам ці балачки, коли за півгодини ми знатимемо все чи, може, навіть більше, ніж я хочу знати,

Розуміючи нетерпіння дівчини, Звіробій сів на табуретку й заходився знову спорожнювати скриню. Звичайно, всі речі, що вони їх оглядали минулого разу, лежали на місці й викликали тепер багато менше цікавості та зауважень, ніж тоді, коли їх витягли вперше. Навіть Джудіт байдуже відклала препишну парчу, бо мала вищу мету, ніж задоволення Пустого марнолюбства, і їй кортіло швидше добутися до скарбів, які од неї так ретельно ховали і яких вона досі не знала.

.— Все це ми вже бачили, — сказала вона, — і не варто його розгортати. А оцей суверток, Звіробою, що ви тримаєте в руках, для нас новина, тож зазирнімо в нього. Дай боже, щоб його вміст розповів бідолашній Гетті й мені, хто ж ми такі!

— Ex, коли б деякі сувертки вміли говорити, вони оповідали б неймовірні таємниці,— відповів юнак, примостивши пакунок на колінах і рішуче розгортаючи грубу парусину.—

Але, здається, тут не сховано ніякої сімейної таємниці, бо це всього-на-всього прапор, хоч не беруся сказати, якої держави.

— Цей прапор також має щось означати, — квапливо втрутилася Джудіт. — Розгорніть його ширше, Звіробою, щоб видно було кольори.

— Гай-гай, шкода мені того прапорщика, якому доводилось тягати на плечі такенне простирадло й крокувати з ним у поході. Погляньте, Джудіт, з нього можна викроїти цілу купу прапорів, над якими так трусяться королівські офіцери. Цей прапор не для прапорщика, а просто-таки для генерала!

— Мабуть, то корабельний прапор, Звіробою. Я знаю, на кораблях бувають такі речі. Хіба ви ніколи не чули страшних розповідей про те, що Томас Гаттер мав тісні стосунки з людьми, котрих називають буканьєрами? [54]