— Я вирішив їх тобі подарувати, — відповідає Коновал.

— Риня є? — запитую в Діми.

— Да, в синьому залі. Тільки в синьому, а не червоному.

Заходимо до кафе і в кутку синього залу за стягненими до купи столами я помічаю Риню з Капустою, Пижа з невідомою тьолкою, малого Машталіра. Підсідаємо до них, я знайомлю Ля–ню з тими, кого вона не знає. Іра Капуста при нашій появі пожвавлюється й починає радісно щебетати до Ляні, як поживаєш, що робиш, я тебе вже кілька днів не бачила, Риня каже, що у вас із Толіком усе добре, я за вас дуже рада, ах да, мало не забула, приходьте на вихідні в гості, мої старі звалюють у Збараж до бабці, словом, відірвемося, погуляємо. Ляня дивиться й усміхається, «підемо?» — шепоче мені на вушко.

Добре, відповідаю й відходжу до стійки бару, аби зробити замовлення. Жінка, яка мене обслуговує, живе в сусідньому під'їзді, й ми привітно перекидаємося кількома словами, вона розпитує про мою матір, про навчання, відповідаю, що все добре. Показує очима на Ляню й каже, дуже гарна дівчина, я розвертаюся й дивлюся на неї. Ляня сидить у глибині залу між малим Машталіром і Капустою, оглядаю її профіль, симпатичний рівний носик, запитливий, відкритий погляд, Бодьо до неї говорить, кути її рота злегка підіймаються вгору й народжують усмішку. Да, вона дуже красива, кажу ніби сам до себе. Для матері буде гарна невістка, добродушно продовжує жінка. Дає мені замовлення (але без п'ятдесяти грамів коньяку) і ставить пе–реді мною морозиво, яке я не просив. На мій здивований погляд відповідає, що це для дівчини. Запитую про коньяк, але вона несхвально хитає головою, що мені, тіпа, нема вісімнадцяти, не те що двадцяти одного. Благально дивлюся, і жінка каже, добре, тільки щоб ніхто не бачив, бо ляпнуть, що споюю малолітніх, а язики розпустити можуть, у нас зараз такі, Толя, пішли злі люди, що не доведи Господи. Да — погоджуюся з нею, люди гівняні. Як, як, гівня–ні? — так, це правда, сумно каже вона; пауза; бережи себе, синку. Цієї миті до зали заходить Петро Григорович, а за ним Валік, суддівський син. Вони вітаються зі мною, Петро Григорович повільно оглядає присутніх, і раптом його очі розширюються й застигають. Спрямовую погляд туди, куди він дивиться. Бляха, він вилупився на Ляню. Вона його також помічає, її обличчя миттєво червоніє й стає розгубленим.

???

…пауза; я нічьо не доганяю, шо за манси?

Підходить Дефіцит, запитує, що сталося, невпевнено видавлюю з себе, все добре. Діма мовчки дивиться то на Ляню, то на Петра Григоровича, й на вухо мені шепоче, щоб сьогодні я обов'язково йому зателефонував, є серйозна розмова. Я підходжу до столиків, сідаю між малим Машталіром і Лянею. Бодьо тихо каже, що вона дуже гарна, я за тебе, Толян, радий. Дякую йому за ці слова, а сам думаю, що ж відбувається між Лянею й Петром Григоровичем і що хоче мені сказати Дефіцит. Краєм ока стежу за Лянею, вона розгублена, у бік Петра Григоровича боїться глянути, я беру її за руку, й вона здригається. Риня сперечається з Валі–ком, але я не вникаю в їхню розмову. Бодьо Машталір каже мені, що в липні збирається з Дефіцитом їхати в Крим відпочивати, може, поїдеш з нами, там знаєш, які будуть бабаськи… Капуста розмовляє з тьолкою Пижа й ні на кого не звертає уваги, вони вже хвилин п'ять триндять. Риня питає в Петра Григоровича: ти чьо без кобіти? А на фіга вона мені? це ж треба з нею зустрічатися, купувати квіти, водити по кабаках, на фіга, питається? можна просто так — раптом він кидає погляд на Ляню й починає реготати. Відчуваю, як від злоби в голову вдаряє кров, а руки збуджено тремтять, я стискаю кулаки й ледве себе стримую. Петро Григорович і Валік між собою говорять, голосно регочуть, наче більше нікого тут нема. Риня підіймається й кличе мене на перекур. Ми виходимо на свіже повітря. Риня дістає цигарки, прикурюємо від моєї запальнички.

Кілька хвилин він мовчить і дивиться на парк, що навпроти забігайлівки через дорогу.

— Чьо він знову притягнув цього дурака? — каже до мене.

— Хто?

— Петро Григорович. Ми ж домовлялися, сьогодні збираються тільки наші.

— По–моєму, Петру Григоровичу все це глибоко по–барабану. Ти ж бачиш, як він себе поводить.

— Да. Пора з ним розходитися. Будемо тільки ми: ти, я, Бодьо і Дефіцит.

— А Пиж і Коновал?

— Цим нарікам… да пішли вони, — затягується Риня. — Через півроку, ну хай через рік… вони вже будуть опущені. Не віриш? Побачиш! На них і так вже дивляться, як на даунів тупорилих.

Пауза.

— Приходьте з Лянею на вихідні до Капусти. Прийдеш?

— Не знаю. Подивимося.

— Хулі там дивитися, — плескає мене по плечу.

— Між нами різні мульки почалися.

— Да? У мене з Ірою те саме. Знаєш, я останнім часом Інґрід згадую, яка тьолка! я коли про неї думаю, мені… якби це сказати… аж серце стискається, просто не повіриш! зі мною такого ще не було! Іра класна, але…

— Вона більше не пише? — запитую про Інгрід.

— Ні.

— Напиши їй.

— Да? Думаєш, все почнеться знов?

— Не знаю. Спробуй. Тобі ж руки від цього не відсохнуть?

— Завтра напишу.

Прилучаємося до наших. Петро Григорович голосно розмовляє з Валіком, а Бодьо Машталір зайнятий Капустою й тьолкою Пижа, які його дістають своїми бабськими запитаннячками, чого він, такий симпатюлька, без дівчини, чого такий серйозний, а? Бодьо, якби в мене нікого не було, я би до тебе приставала, сміється Капуста, ти не проти? Машталір знічується й червоніє, але поводиться пристойно, наче на сповіді, зізнається, що через постійні тренування не має на це часу. Дівки сміються й просять у Боді дозволу «знайти підходящу кандидатуру», від чого він ще більше ніяковіє. Ляня сидить мовчазна й біла, як свічка, ні на кого не дивиться. Карочє, іду я вночі лісом, не вгамовується Петро Григорович, чую збоку від мене — у кущах — шелестить листя на землі, я, тіпа, кричу, стій, лосяра, буду стріляти! а цьому придурку шо я говорю — до лампочки, у мене така ізмєна, шо мало не всцикаюся, хочу дати дьору, але… ви ніколи не повірите! на стежку виповзає йожик — йобаний йожик! я аж перехрестився. «Ха–ха–ха!» регоче Валік. Тобі зараз смішно, киває головою Петро Григорович. Мене від нього харить, кажу малому Машталіру. Він дивиться з посмішкою й каже, що Петро Григорович останнім часом дуже змінився. Толя, пішли, — шепоче до мене Ляня; пауза; я тебе прошу, пішли звідси. Шо сталося? Пауза; Ляня сполохана, як зайчик із казочки, який боїться злого вовка. Беру її за руку й відчуваю, як вона тремтить. Нормальна тєма, нічьо не скажеш, шо ж тебе так висадило на ізмєну, маленька? Дивлюся на неї пильно, Ляня не зважується в мій бік навіть глянути. Кажу їй «димієм», прощаюся з присутніми, Риня здивовано запитує, чого так рано, давай ще трохи посидимо, але я відмовляюся. Петро Григорович мовчки зиркає на нас, і мені здається, що він ледве тамує єхидну посмішку. Ублюдіна. Давай швидше! — гаркаю до Ляні, яка плентається позаду мене. Вона ображено фиркає, але підкоряється. Міцно хапаю її за зап'ястя лівої руки й тягну за собою. Ляня пручається: мені боляче! Я запропоную їй лише один раз все мені розповісти, тільки один раз, якщо вона цього не зробить… пауза; від напруження й гніву по моїх руках наче пробігає високий струм. Йдемо мовчки. Ляня поводиться так, ніби очуняла від наркозу. Проходимо вже половину дороги до її будинку, а вона продовжує бути відмороженою й по–дурнуватому кліпає оченятами.

— Ляня, ти нічого мені не хочеш сказати?

— А?

— Чьо ти акаєш? Я конкретне запитання. Ти нічого не хочеш мені розповісти?

Пауза. Бляха, вона мене починає харити!

— Ляня, завтра буде пізно. Ти це розумієш?

— Толя, що сталося? Толя, я прошу тебе… скажи, що сталося, в чому на цей раз моя вина?

— З чого ти взяла, що щось сталося? чи, може, справді щось сталося? чьо така перелякана? про шо ти думаєш?

— Настрій поганий і голова болить.

— Розболілася після того, як побачила Петра Григоровича?

— Толя! Я… я… його не знаю.

Вона знову рюмсає й дорікає, що я на неї визвірився «через ідіотські підозри», що я «люблю морально знущатися» і, мабуть, «цим насолоджуюся». Але я Ляню перебиваю й повторюю ще раз: у тебе є шанс мені все розповісти… але тільки зараз. Завтра я тебе слухати не буду, ти мене розумієш? розумієш те, що я сказав? Завтра буде пізно. Мені нема що розповідати, я не знаю, чого тобі від мене треба — вона замовкає, й залишок шляху до її будинку ми йдемо мовчки. Так само мовчки чмокаю її в щоку, а на запитання чи зателефоную завтра, нічого не відповідаю, розвертаюся і йду.