Ну, уважно дивиться, як тобі мала? Нормально, відповідаю, але це, мабуть, виходить невпевнено, бо в очах Рині спалахує іронічний вогник. Він озирається, чи щільно закриті двері, нагинається до мого вуха: Толян, ти хоч бачиш, як вона на тебе дивиться? Толян, вона готувалася до зустрічі з тобою, як до якогось сраного свята, закурює Риня, ти повинен це оцінити. Мовчу, бо розумію, що це правда, на душі стає краще. Вдихаю на повні груди повітря й відчуваю, як тремтить усе тіло. Глибоко затягуюся, не хочу, щоб це хвилювання бачив Риня. Мене охоплює незрозуміла, солодка, моторошна тривога, я не знаю, що буде через годину, другу, через добу… це бентежить і п'янить водночас. Риня плескає мене по плечу — все буде повний ґут, і повертається до кімнати. Самотньо стою на балконі й курю, дивлюся на гойдалку, на якій сиділа Ляня, згадую наш перший вечір і усміхаюся. Цей спогад здається найважливішим, про що останнім часом думаю. Підходить Капуста — пішли, всі тільки на тебе чекають. Толян, сміється Риня, розвалившись на дивані, ти що, Ляні боїшся? сховався на балконі. Ха–ха, прикриває рота рукою Капуста. Чесно кажучи, приємно, що ти про мене непокоїшся, відповідаю Рині й сідаю біля Ляні. Риня наливає дівчатам червоне вино, а нам горілку. Після чарки моє нутро ніби прокидається, збадьорюється, ще після однієї — забуваю про втому, яка підкорила моє тіло за останню добу: починаючи з хорошого «бухен–вальду» водочкою на скачках на «Оріоні», в дитсадку та на хаті у Валіка, аж до мого пробудження зі сну опівночі (нівроку попили). З кожною хвилиною стаю розкутішим, намагаюся жартувати і сміятися.

— Морозко пройшов? — дивиться на мене Риня.

— Да. Вже легше.

— Тобі погано? — запитує Ляня.

— Було погано, — сміється Риня й додає, що я вчора перебрав. Ляня й Капуста переглядаються, розпитують, а що вчора було й де вас носило. Знічуюся, сором'язливо усміхаюся, бо Ляня кокетливо й водночас прискіпливо не зводить із мене очей. З кожною хвилиною розумію, що між мною й Лянею скорочується та внутрішня дистанція, яка раніше здавалася довгою й важкою, через що почувався невпевнено. Стежу за нею: Ляня злегка відкинулася на спинку дивана, нахиливши голову вправо, розкішне волосся рівним потоком спадає вниз, дивлюся на гарячий блиск в її очах, час від часу відкритий, чистий погляд зацікавлено зупиняється на мені й відразу стає серйозним, спокійним і ніжним. Ляня підводиться і йде на кухню. Невдовзі повертається, на столик ставить фаршировану качку на металевій таці. Капуста від задоволення, йой, аж підскакує, а Риня потирає руки й бере пляшку. Ми відвішуємо Ляні цілу купу компліментів, а вона усміхається й дякує. Це ми маємо дякувати, вигукує Риня, тримаючи в руках чарку. Випиваємо за здоров'я Ляні, вона не зводить з мене очей. Перехиляю. Качка — ням–ням.

…пауза; да, сьогодні це трапиться… нутром чую, а чюйка рідко коли підводить; сьогодні я вперше буду з дівчиною. Риня, бовдур, знову занадто часто наливає. Непомітно оглядаю Ля–ню, а коли вона зводить на мене погляд, одразу роблю заклопотаний вигляд, наче уважно слухаю Капусту чи Риню. Дивно, за весь цей час говорять тільки вони двоє. Толян, звертається до мене Капуста, альо, ти де? повернися, ми тут. Риня заливається сміхом, каже, він, мабуть, у нірвані, а я тільки по–дурнуватому усміхаюся до Ляні. Після перекуру Риня знову бере пляшку й наливає, я кидаю йому маяки, щоб не газував, курва, скільки можна, ми ж сюди не бухати прийшли, а то наклюкаємося, як свині, і все почнеться знову, обструганий під'їзд, побиті мордяки випадкових чортів, дикі співи до ночі… «Ти повинен сьогодні взяти її на абордаж, вона готова» — згадую слова Рині, які він говорив на балконі. Сидимо, як на похороні, усміхається Няня, зараз поставлю музику. Тільки не «Modern Talking», каже Риня, мене від цього харить. Я таке не слухаю, з нотками зневаги в голосі каже Ляня, підводиться, підходить до невеликої тумбочки, на якій стоїть магнітофон, ставить касету. З перших же звуків ми з Ринею переглядаємося, бо те, що ми чуємо, далеке від тієї лажі, яку полюбляють дівчатка. Це ж «Clash»! Правда? — здивовано каже Риня. Да, підтверджую його слова, а потім звертаюся до Ляні: це тебе мама з татом навчили таке слухати? А це має значення? — чи то іронічно, чи то агресивно запитує вона й чекає на мою реакцію; пауза; мовчки дивиться, наче прагне збагнути мій погляд, я густо червонію. Риня й Капуста замовкають, спостерігають за нами, як ми не зводимо одне з одного очей. Поставте щось спокійніше, просить Капуста. Ляня шукає касету, ставить Патрицію Каас. Стає трохи нудно й незручно, а Риня з Капустою, як на зло, мовчать і обіймаються. Невдовзі Ляна встає, бере порожні тарілки й несе їх на кухню. Виходжу за нею. «Ляня», тихо кажу й ледь торкаюся її рівної спини. Вона різко обертається й кидається в обійми. «Ляня», знову шепочу, але вона затуляє пальчиком губи: мовчи. Ми цілуємося, Ляня тримає мене за голову, наче дитину, і це мене ще більше збуджує. Я занурююся губами в її долоні, обсмоктую пальчики й шепочу всілякі ніжності. Потім ми довго дивимося одне на одного, й Ляня каже: у тебе дуже гарні, глибокі очі, в них можна втонути. Я тримаю її за стан і відчуваю, як у мені гуде кров.

— Толян, ви шо там, позасинали? Давай бахнем!

— Вже йдемо! — відповідаю Рині. Заходимо до кімнати, грає спокійна музика, Риня лежить на дивані, поклавши голову на коліна Капусти. Падаю на м'яке крісло, Ляня сідає мені на коліна. Капуста усміхається, а Риня шепоче їй (я це чую!) хлопчик роздуплився. Лосяра! Я настільки злий на Риню, бо він полюбляє — де треба і де не треба — вставляти свої коментарі, що хочу його роздерти. Піт на яйцях бабуїна! Лайно зіпсутого носорога! Капуста дивиться на свої котли й каже: пора. Риня кривиться, він, мабуть, і далі хоче бухати, але ліниво підводиться. Вони дякують за вечерю й звалюють. Ляня зачиняє за ними двері, а потім, зіпершись на одвірок дверей до вітальні й склавши на грудях руки, мовчки дивиться. Пауза. Відчуваю, як у мені наростає напруження. Як останній дурбелик, як останній кретин, як повний лох, порпаюся в магнітофонних касетах, роблячи вигляд, наче це мене зараз дуже цікавить. Ляня прибирає зі столика, відносить брудний посуд на кухню. Не знаю, як правильно повестися, може, вона скаже, щоб ішов? Ляня повертається. Як вони тобі? — запитую в неї про Іру й Риню. Вони? — ніби спантеличено перепитує, нічого, трохи смішні, одне одному підходять, Риня, правда, неспокійний, його деколи, як розповідала Капуста, заносить, але вона його заспокоює, знаєш, вона така спокійна, як вода, не дає Рині спалахнути, поступово його гасить. Да, зітхаю я, Капуста класна; пауза; а шо ти думаєш про нас? Бляха, здається, в мене тремтів голос! Ляня злегка червоніє, на губах зароджується сором'язлива усмішка, навіть не знаю, відповідає стурбовано, ну, думаю, ти такий спокійний, а я, ха! я — вогонь! — з цими словами вона підходить до мене й ми знову цілуємося, як на кухні. Боже, яка вона класна! а який непосидючий язичок… справжній диявол! Заходимо в її кімнату, я намацую вмикач, але Ляня каже, не треба світла, світло — обманює. Хм? Я довго вовтужусь із її одягом, який мене дістає; дурачок, не поспішай, шепоче вона, гаряче дихання обпалює мені обличчя. Ляню звільняю від одягу до пояса, в темряві обціловую білі руки, плечі, шию, опускаюся до грудей, нижче, але, бляха, кляті колготки, я не наважуюся попросити їх зняти. Раптом Ляня злегка підіймає таз і я, о Боже, скидаю колготки, а за ними трусики. Я роблю це вперше — мною аж калатає, паморочиться голова, а від доторків наших тіл кидає в жар. Волосся на її лобку ніжно поколює мій живіт. Я — наче в лихоманці. Ну, ну, легше, шепоче вона з напівзаплющеними очима, коли входжу. Ляня осипає моє обличчя поцілунками, вологі, напіврозтулені губи блукають по моїй шиї, підборіддю, щоках. Потім запускає свого язичка мені до рота. Боже, я здригаюся, на лобі виступає піт, Ляня злизує його й шепоче: дурачок, не поспішай. Вона гладить мені сідниці, її пальці впинаються в них, наче у пругке тісто. Ляня, хочу сказати їй найважливіші слова; ну, ну, маленький, спокійніше, все буде добре. Да, відразу вірю їй і підкоряюся, вона на мене так ніжно дивиться, що я починаю гаряче цілувати її в очі. Боже, я, мабуть, був схожим на кролика — думаю про себе через кілька хвилин. Ляня лежить на спині із заплющеними очима, по її обличчю блукає легка усмішка, дурачок, мій маленький хороший дурачок, шепоче вона. Почуваюся гівняно, бо надто швидко все скінчилося. Фу — який я поц! Старші пацани про таке говорять зневажливо, тьолку нада розігріти і серйозно продраїти її футляр. Ніяк не можу згадати того дурбелика, який це говорив. Через кілька хвилин Ляня змінюється, відвертається від мене, стає мовчазна. Спершу мені здається, що вона спить, але, дивлячись на її спинку, помічаю, що вона здригається. Плаче.

— Ляня…

— Облиш мене.

— Ляня! Що сталося? Я був грубим? Ляня, — торкаюся до неї, і вона ще більше починає ридати. Розвертається до мене, навіть у темряві помічаю, що її обличчя залите сльозами.

— Толя, я тебе люблю. Ти це розумієш?

— Ляня, і я тебе люблю, — бурмочу їй на вушко, але це виходить трохи хрипло і, мабуть, непереконливо.

«Де ти цілу ніч був?» — запитує матір по телефону, коли я біля десятої тільки переступив поріг своєї квартири, а вона мене так і не дочекалася й поїхала на роботу.

«У мене любов».

«Я тобі за ту любов таке випишу, що ти забудеш, як тебе звати!»

«Ма…»

«Що, «ма»»? Скільки мені можна їсти нерви? На носі екзамен, а ти цілими ночами вештаєшся… Толя, я не чекала від тебе такого… Коли почалися колеги, гулянки, ти наче з ланцюга зірвався».

«Ма… Все нормально. Я справді закохався…»

«Толя, тобі тільки сімнадцять… Зараз знаєш, що твориться… Закохався… обережно!»

«Ти про що?»

«А про то! По телефону не скажу, бо люди поруч… але вдома поясню», — від цих слів мені стає смішно, бо вона знову почне лякати, що можна підхопити гонорею або сифіліс. Подумаєш, біда яка! Юра Пиж місяць тому тріпак мав, — вилікувався.

«Ма… всьо буде нормально… ти ж знаєш, я ж не бовдур…»

«Добре, я не маю часу з тобою сваритися. У холодильнику знайдеш усе необхідне, щоб розігрів суп, поїж котлет, підсмаж яєчню чи звари гречку, не маленький».

«Ма…»

«Як її хоч звати?»

«А?» — дивуюся цьому запитанню.

«Кажу — як її звати?»

«Ляня».

Пауза.

«Ой, синок, синок… Будь чемним».

«Па», — кладу слухавку.

Їду в бурсу, встигаю на третю пару — основи технічного виробництва. Рині нема, запитую в пацанів, чи був на попередніх парах, був, але кудись звалив. На мене трохи дивно, ніби перелякано, дивиться жирний кабан Чихаренко. Чьо пасьош? — траву паси, хто пасе — той сосе.

Мабуть, підар, замислив недобре, якщо так дивиться. На пару запізнюється вбитий Коновал, йо, таким його я ще не бачив, він ніби на двадцять сантиметрів став меншим, підігнуті в колінах ноги, не може сказати слова. За ним заходить переляканий Сава. Викладачка навіть не розпитує, чого вони спізнилися. Показує на місце, і Коновал насилу до нього доходить. Сава падає поруч. До кінця пари Коновал сидить, як пам'ятник, тільки час від часу повільно розплющує сиві, туманні очі й обводить ними все навколо. Після пари Сава зізнається: в мене на хаті мутили. Хто? Він відповідає: Коновал, Юра Пиж і ще два штемпа зі Східного. Пиж мазався? — дивлюся на нього, коли виходимо на тролейбусну зупинку. Да, каже Сава. Пауза. От придурок, гніваюся на Юру, а всім розказує — зав'язав, бухаю, мудак рідкісний; Сава, звертаюся до нього, якщо будуть у тебе на хаті варити й далі, то рано чи пізно попробуєш, ця біда тобі нада? тобі треба на ноги ставати, доганяєш? не будь дураком! пам'ятаєш, був такий Міхал Камаз, його вже нема, здох, як собака.