— Ринорчук, я тебе не запитую!

— Да, я готовий.

— Треба казати «так», а не «да».

— Так, — відповідаю їй. От вівця…

Вона робить перекличку. До авдиторії заходить Сава, який приклав хустинку до носа. Викладачка запитує, що трапилося, він каже, що зашпортався на сходах. По авдиторії прокочується легкий приглушений регіт. Тихо, гаркає вона й починає нам втирати, тіпа знаю, що дехто з вас лупцює своїх товаришів, я не потерплю, чуєте, не потерплю, щоб ви у навчальному закладі влаштовували свою вулицю, вас усіх повикидали зі шкіл, як непотріб, бо ви більше ні на що не здатні, бо ви не відповідаєте розвитку нормальної дитини, але це не означає, що ви можете тут робити все, що вам заманеться, ви гадаєте, що вже дорослі і що вам море по коліна, ви ходите над прірвою, якщо я дізнаюся, що хтось лупцює свого товариша… якщо я про це дізнаюся, матимете справу з дільничним інспектором. Хай сосе твій сраний інспектор, шепоче вбитий, шо удав, Коновал. Якщо інспектор буде тверезий, вставляє Король, і група знову регоче. Ша — кажу до присутніх, хіба нормальний штемп може пиздити свого друга, ми ж тільки лохів лупимо; ха–ха–ха, сміється Риня.

— Це вже інша справа, — відповідає Королю викладачка.

Вона дозволяє Саві сісти й розпочинає нову тему, говорить про Лесю Українку. Всі шурхотять конспектами, записують за нею. Риня бере ручку, (ти шо, гоніш? — сміюся з нього), але замість того, щоб писати, він малює танки, морди в касках, автомати. Я наближаюся до нього й шепочу, ти не уявляєш, шо вчора було; він на мене запитливо дивиться: розказуй. Чихаренко й Король, які сидять перед нами, насторожуються й повертаються, аби краще мене чути. Це повний аут, шепочу Рині, я вчора був з Ірусьою. З якою Ірусьою? Бляха, який же ти Риня тугодум, з Ірусьою Артура, знаєш його, це той, шо в бригаді Мавпи. У Рині від почутого падає шухляда, він втуплюється в мене дивним поглядом, наче я сказав таке, про що краще було мовчати. Ти, серйозно? це така тьолка, вона ж від тебе старша на п'ять років, нє, ти гоніш; пауза; Чихаренко розвертається з незрозумілим виразом обличчя й кидає на мене здивований і водночас нахабнуватий погляд, тіпа, хоче сказати, ти шо, пацан, припух, за таке можуть балду відірвати… да, я знаю, шо ти, жирний кабан, хочеш сказати… Як це було? — запитує Риня.

— Коновал, — несподівано каже викладачка, — чому ти постійно на моїх парах спиш? Що це за поведінка! Тебе що, вночі примушують важко працювати? розвантажувати вагони?

— Шлунок, — бурмоче він; по його невдоволеному, блідому обличчю видно, що йому неприємно наламали тягу, він втикає із заплющеними очима й певно не може підвестися.

— Встань! Встань, коли з тобою розмовляють!

Вбитий Коновал із великими тортурами підводиться й повільно розплющує очі, мабуть, зараз він хоче її живцем закопати. Викладачка, дурна курка, запитально на нього дивиться, і Коновал знову повторює сказане, шлунок, шлунок болить, ворушить він губами.

— Що? Що ти сказав? Голосніше!

— Шлунок, — видавлює він із себе і втикає стоячи.

— У тебе постійно болить шлунок на моїх заняттях? Так?

— Болить.

— То йди в медпункт, — каже вона, і Коновал покидає авдиторію. Пацани знову насідають на мене, щоб швидше розказував про Ірусю, давай, не блатуй, не вгамовується Риня. Так от, вчора увечері в Артура від вигляду п'яної Іру–сі впала планка і він вхопив мене, як кошеня, за шкірки, насильно кинув на неї, ну, словом, всі дивилися, реготали, потім Ірусі стало хуйово, вона трохи постругала, Артур відмовився її проводжати, Саша Машталір та інші старші пацани сказали, щоб я відвів її додому, а мені хулі? додому так додому, і я пішов. А шо потім? Потім шо? Біля під'їзду Іруся подякувала мені, поглянула на свої темні вікна і згадала, що нікого нема вдома (і нашо я брешу?), ну, запросила до себе, попити чаю, з'їсти печиво, словом, ми зайшли до неї.

— Ти шо, йобу дався? — розвертається до мене Чихарєнко.

— Сам ти йобнутий!

— Тебе Артур заасфальтує!

— Чьо? Втухни! Він кинув її… — сварюся з цим ублюдком Чихаренком і не помічаю, як підвищую голос. Від гніву відчуваю, як моє обличчя наливається кров'ю, цього дебіла хочеться зараз хлопнути, щоб зуби повилітали, засадити в його жирну задницю шпицю, якою в'яже моя матір, або огріти по голові стільчиком, на якому сиджу.

— Остання парта, — звертає на нас увагу викладачка, — ви не на ринку.

Король каже Чихаренкові «втухни» і просить розповідати далі. Словом, я набираю обертів і чєшу їм по повній програмі: які в Ірусі класні дойки, яка в неї симпатична поголена пизда, над якою маленький трикутничок русявого волосся, як вона круто розсуває ноги, охоплює ними мій тулуб, глибоко стогне і кусає за вухо, а ще постійно шепоче: мій маленький, давай, давай… Ну ти й мудак, захоплено шепоче Риня, його розширені очі дико поблискують, ну ти й мудак, це така тьолка, повний відпад. Я тішуся, що він вірить, навіть Король повівся; лопухи… Після пари Риня каже, що сьогодні всі наші збираються йти в центр, просто тинятися, може, забіжимо в гадючник над озером або в «Музу». Да, підемо.

Під вечір до мене заходять молодший Машталір, малослівний, понурий, бо знову сварився зі своїм батьком–алкашем, Риня й Коновал, який уже відійшов від двох кубів; вони чекають у моїй кімнаті, поки вдягаюся. Матір робить легкі бутерброди з чаєм, ми швидко кидаєм їх на кішку, і підриваємося. Вітчима, як завжди, нема, знову бухає з хануриками, придурок. Поки йдемо в кафешку «Оріон», яка знаходиться на Тинді1 і під яку мають підтягнутися всі решта, Риня підстьобує Коновала: а наріки в попу двігаються? а кислим борщем не пробував? може вставляє? а? а в вухо, нє? чую його насмішкуваті запитання. Коновал огризається, аби той заткнувся, але Риня ще більше насідає: признайся чесно, в п'ятку двігався? Ти мене вже задрав, гнівається Коновал і відходить, він завжди намагається уникати Рині, коли той його підйобує. Чьо ви зщепились? — хочу їх помирити. Бодьо Машталір іде поруч і каже, що через місяць змагання. Він один із найкращих боксерів, з якими я знайомий; чотири роки тому ми записалися цілим двором на секцію боксу, яка знаходиться неподалік від мого будинку, на вулиці 15 квітня, але там залишився тільки Бодьо, це навіть трохи дивно, бо він малого зросту й непримітний на перший погляд; не витримав Чубич — здоровий шланг, у якого не кулаки, а гирі, не витримав Скочиляс, не витримав і я. А Бодьо залишився і займається щодня вже впродовж цих років. Я також би ходив, але це вимагає багато часу, зрештою, в мене особливої тяги постійно товкти чужі морди й отримувати по своїй нема (по п'яній — інша тєма). Я хочу взяти область, каже малий Машталір, бухати не буду, знаєш, скільки здоров'я треба, кожен день дорогий. Ти її візьмеш, плескаю його по плечу, ти це знаєш краще за мене. Бодьо замислюється, дивиться перед себе, зітхає, не все так просто, є конкуренти, серйозні пацани. Ти від них не гірший, посміхаюся йому. Малий Машталір запитливо на мене дивиться, а я кажу, ти виграєш, так і буде, побачиш. Під «Оріоном» помічаємо Юру Пижа і ще кількох знайомих пацанів, один із них, у блакитній катоновій сорочці, здається, підігрітий, пасе очима присутніх і з дурнуватою посмішкою викрикує: жопа. Коновал відразу пожвавлюється, підходить до Юри (деколи вони разом мутять), між ними виникають бурхливі веселі тьорки. Наріки тупорилі, зневажливо каже Риня і відходить до кількох знайомих, які курять біля входу до кафешки. Підтягуються ще троє штемпів, двоє навчаються в 1–й бурсі з Бодею Машталіром, і він каже, що це нормальні пацани. Знайомимося, вони зі Східного(Старий район у Тернополі), а ще один з вулиці Глибокої; поводяться стримано, розмовляють переважно з малим Машталіром. Нас десятеро, думаємо, як сплавити час. За хвилин п'ять–десять підходить Петро Григорович (так «офіційно» ми прозвали Петруху, він довший час мав дурну звичку ходити в чорному костюмі з краваткою, в лакованих туфлях, щоправда, на босу ногу, і курити сраний «партаґас» без фільтру, яким минулого року були переповнені всі кіоски й магазини) і Діма Дефіцит, який ображається, коли його так називають; сам винен, придурок, не треба вживати в розмовах це слово. Під «Оріоном» із випадкового бика витрушуємо бабки, забираємо пачку «Експресу», він, лосяра тупорилий, туманно каже, шо Тернопіль, тіпа, місто маленьке і знайти нас буде неважко. Почувши це, Ри–ня і Петро Григорович затягують його в найближчий двір, пиздять, як гамана, а наостанок на нього мочаться. Валимо в центр, каже до всіх Діма Дефіцит, да, да, в центр, підтримує Риня.

— А може, залишимось? — пропонує малий Машталір, — кажуть під вечір буде дощ…

— Бодя, тут нема шо робити, — звертається до нього Коновал, — у центрі бабасьок валом, лохів потрусимо. А тут… шо тут робити? Знову сидіти й бухати?

— Той, шо вміє бухати, — сміється Риня.

— Риня! Тебе ніхто не питає! — кричить Коновал. Тихо, не сваріться, стає між ними Юра Пиж, валимо в центр.

Ідемо по Енергетичній, проходимо вулицю Чалдаєва, спускаємося до універсаму, а там переходимо дорогу і заглиблюємося в одну з вуличок Старого парку(Старий район у Тернополі), далі — через навісний міст Залізничного вокзалу — можна вийти навпростець до центру. У Старому парку, з яким на ножах, ловимо кількох аборигенів, вибиваємо всіляку дрібноту (нічого серйозного з бабок) і пиздимо, один, худющий і кучерявий, з криками, що нас за це всіх поріжуть, виривається й тікає. Звертаємо на тихі вулички приватного сектора, аби нас не помітили, бо той придурок може зібрати своїх, пробираємося городами й виходимо на вулицю Залізничну аж біля 6–го магазину. Дефіцит там зустрічає двох знайомих із Нового світу(Старий район (приватний сектор) у Тернополі), вони прилучаються до нас, і ми входимо в центр біля фабрики ремонту взуття. Кс–кс, звертається Петро Григорович до незнайомої тьолки. Які буфера, йо, дивиться Риня на її тугенькі груди, що випирають, як фари, з–під футболки. Кроха, може папатєєм? — намагається її обійняти Юра Пиж, але дівчина при виді десятка пациків, які її обступають, виривається і стрімголов біжить вулицею геть. Через хвилин десять, розтягнувшись по двоє–троє на метрів тридцять, виходимо на Театральну площу, де біля великого жовто–блакитного прапора люблять збиратися придурки рухівці, проходимо повз них, і раптом я помічаю Борю Гебельса: пацани, дивіться — Гебельс.