Сави, сучяри, нема. Вирішуємо йти на пару. Завалюємо в авдиторію, вибачаємося перед викладачем, він, затичка триперна, вичитує нас по повній програмі, на носі екзамен, а вам до лампочки, візьміться за розум, бо буде пізно. Да, да, буде пізно, падаємо на задній парті, дістаємо свої зошити, писати впадло, я малюю в конспекті нацистських солдатів, а Риня розкидає сірники (це наша улюблена гра): в долонях трусиш купу сірників, легко викидаєш їх на стіл, після чого по одному розгрібаєш, але так, щоб сірник, який витягуєш із купи, не ворухнув іншого. Риня час від часу перекидається зі мною словами, але під пильним поглядом викладача замовкає, намагаємося не привертати до себе уваги. Після другої пари великим табуном біжимо в їдальню, котра знаходиться в центральному корпусі. Хто прибіжить останнім — тому не вистачить порції та компоту. Як правило — майже півгрупи не їсть, оскільки Риня, я, Коновал, Король і ще кілька пациків з'їдаємо по дві порції, а така жирна свиня, як Чихаренко, може затоптати деколи навіть три, тому на всіх не вистачає. Такі лохи, як Сава, в їдальню взагалі не ходять, оскільки їм після нас нема що їсти; на хуя їм їсти? хай сосуть, уроди, сміється Риня. Схряцавши по дві порції картоплі–пюрешки з сосисками та вінегретом, виходимо на перекур за корпус із майстернями, у дворику помічаю Саву з одним із одногрупників, вони курять і говорять. Риня каже, що зараз йому зробить інквізицію. Неквапно підходимо, Сава робить вигляд, ніби нас не бачить, але… він змінюється на обличчі, блідне й метушиться на місці, і врешті в наш бік кидає несміливі короткі погляди. Здоров, Сава, підходить до нього Риня і кладе руку йому на плече, від чого той знічується, ніби стає меншим, губи тремтять, обличчя покривається червоними плямами, глухо відповідає «здоров». Приніс? — відразу запитую, Сава відступає на крок і каже, що нічого немає. Риня хапає його за волосся й розвертає до себе: я не почув. Я нічого не маю, каже Сава.

— Я ж тебе зараз порву, хочеш, щоб тебе кожного дня гасили?

— Толя, я віддам, просто… у мене зараз нема грошей.

— А стипендії? — запитує Риня. — Будеш віддавати стипендії…

— Я не маю за шо жити… ми з мамою…

— Ой, зараз розплачуся, — кривляється Риня, — зараз у мене сльози потечуть, лосяра, коли будуть бабки?! Хочеш, я тобі зламаю ключицю? — сичить, і я бачу, що він готовий Саву вдарити.

— Толя, поїхали до мене й візьмете собі все, що захочете.

Риня запитливо киває, тіпа, валимо. Сава живе на Чалдаєва. На зупинці сідаємо в тролейбус і ідемо кілька зупинок у напрямку Баму. До його дому йдемо мовчки, Риня забігає в гастроном, який трапляється нам по дорозі, аби купити пачку «Орбіти». Чекаємо його мовчки, Сава деколи дивно і трохи збентежено дивиться на мене, мабуть, хоче поговорити. Може, він і відкрив би свого рота, але Риня повертається швидко, й Сава знову знічується. Заходимо в темний облуплений під'їзд будинку, стіни розписані матюками і назвами західних рок–груп («KISS» та інша пурга), Риня питає в Сави: це ти такий меломан? Але той мовчить. Підіймаємося на третій поверх. Сава підходить до дверей із обдертим дерматином, з розривів звисають клапті вати, кумедним великим ключем колупається в замку й відчиняє, заходимо в слабо освітлену квартиру й одразу звертаємо увагу на її вбогість: стіни в коридорі помальовані до рівня грудей синьою масляною фарбою, на підлозі — зачовганий і потрісканий лінолеум; Сава каже, що можна не роззуватися, заходимо до вітальні, її вбогість також вражає: під стіною стоять допотопні низькі меблі з відірваними дверцятами, на витертому старому паркеті замість дивана чи ліжка лежить матрац, на якому постелено постіль, біля вікна стоїть стіл, закладений випраними, непрасованими лахами, біля нього одне–єдине на вітальню крісло, в іншій кімнаті також повний голяк — матрац із постіллю на підлозі, незграбний саморобний фанерний стіл, один стілець і велика стара шафа, в кутках кімнати лежить брудний одяг, а біля столу стоїть старий поламаний телевізор без задньої кришки. І шо ти хотів запропонувати? — запитує Риня. Сава знічується, знизує плечима, каже, не знаю, самі дивіться, але потім пожвавлюється, очима шастає по кімнаті, наче шукає якусь річ, може, магнітофон візьмеш? бере з ліжка допотопну однокасетну «весну». Нахуя йому та «весна»? а? — дивиться на нього, наче на недоумка, Риня, сам подумай своїми мозґами, шо Толян буде робити з твоєю «весною»? її хіба комусь на голову з балкона кинути. Сава каже, що більше нічого немає; пауза; я розумію, що це правда. У вітальні знаходжу ящик із домашньою аптечкою, порпаюся в ньому — цитрамон, активоване вугілля, но–шпа, фестал, нічого нормального. Шо ти робиш? — дивується Риня. Не знаю, відповідаю, може, Коновалу щось знайду, рєлашку або дємянчик. Риня відразу змінюється, хмурнішає, не кумарь мене зі своїм Коновалом, випалює трохи роздратовано, я сумніваюся, шо він так буде думати про тебе, так шо не займайся хуйньою; потім він кисло оглядає квартиру і каже, пора йти. Підходжу до Сави, грошей із тебе брати не буду, від цих слів він міняється на обличчі, ніби світлішає, але коли мені від тебе щось буде треба, ти слухаєш? тоді я попрошу, попрошу один тільки раз, ти доганяєш, шо я сказав? Сава киває головою й не приховує усмішки. Гарний хлопчик, плескаю його по обличчі, й ми виходимо з квартири. На вулиці Риня знову заводиться, що я, дивлячись на вбогість помешкання Сави, розчулився, а це погано. Що значить «погано?». Риня зневажливо кидає, нада було не так себе поводити, ти проявив слабкість, нада було наїхати на лоха по повній програмі, шоб до смерті, вівця, пам'ятала; пауза; а ти, гуманіст сраний… Риня, хочу пояснити йому, але він мене різко перебиває: шо Риня? шо? нада було дураку в калдик дати! добрим хочеш бути? з усіма не можна бути добрим? доганяєш? на добрих воду возять, закурює він і видихає дим, ти думаєш це чьмо чого тебе до себе додому потягнуло? шоб розчулити, шоб ти відчув себе винним, дивлячись на його йобану квартиру і на те гівно, в якому він живе; пауза; не можна так, Толян, НЕ МОЖНА, ти маєш бути як трактор: по–бара–бану, всьо по–барабану… тепер ця лосяра буде знати — Толян добра душа і на нього деколи можна забити, да, да, забити й насрати, а потім ше гівно розмазати по голові, злорадно посміхається… ти цього хочеш? ти йому завтра скажеш, шоб він замість тебе підлогу в авдиторії помив, а він: Толян, ти гоніш. Ти цього хочеш?

— Риня, ти не так розумієш, — намагаюся бути спокійним; не знаю, як йому пояснити, шо з Савою — особливий випадок, що з нього скачати бабки — просто нереально, там повна задниця.

— Шо не так? Шо? Він чьмошний, а таких нада чьмирити. Він для цього й народився. Все дуже просто.

— Риня, ти мене починаєш харити, давай закриємо цю тему. Ти мене просто не зрозумієш…

— Ну, ну, — прикурює він цигарку.

До мене заходить Бодьо Машталір, приносить кілька німецьких «Filmspіgel» та польських «Kobieta», в яких у середині є плакати відомих акторів, класних цицькатих тьолок і багато інших хороших картинок, ми беремо ножиці й нещадно їх вирізаємо. Бодьо дивиться на заклеєні картинками та плакатами стіни кімнати і вагається, чи робити таке ж саме в себе вдома; знизую плечима, тіпа, вирішувати тобі, просто мені вже нема куди відступати, майже завершив. Розповідаю йому про Ляню, знаєш, вона просто класна. Бодьо уважно слухає й мовчить; чьо ні з ким не зустрічаєшся? — запитую в нього. Він зізнається, що все це забирає дуже багато часу, ти ж сам знаєш, постійно у спортзалі, на рингу, замовкає, посміхається. В його очах спалахує іронічний вогник, наче він щойно пригадав щось важливе: брат каже, що всі вони спочатку класні, а потім, потім у них одне на умі — гроші; я на нього запитально дивлюся; да–да, і шоб мужик був, який би їх приносив… просто вони так створені, це їхня така порода, не знаю, як ти, але я не буду з тьолкою зустрічатися, в мене на носі змагання, нада сили берегти, ти тільки нічого поганого не подумай, якби не бокс, я так само, ну, не проти, але не зараз… Пауза. З тумбочки дістаю клей і пензлик, ми поволі намащуємо його на вирізані з журналів картинки і наклеюємо на стіну, акуратно припасовуючи до тих, які я наліпив минулого разу. Бодьо, розглядаючи ілюстрації на стінах, каже, занадто багато голих тьолок, мало мотоциклів, літаків, кораблів, тварин, і спорту мало, да, спорту, тільки мордяки Тайсона й Марадони. Я його ніби не чую, запитую про брата, нормально, каже Бодьо, їхня бригада поволі розпадається; на моє запитання чому, відповідає, що в кожного почалося своє: Артура — відшили (?), Мавпа — спивається, Адвокат — одружився, і йому про сім'ю треба думати, в нього недавно донька народилася.

— А Саша шо робить?

— Він? їх зараз троє–четверо, бабки заробляють. Брат каже, нам нада думати про серйозні речі, а не гуляти, бухати й пиздячити денді, лохів чи комсомольців. Вони зараз у Хмельницький їздять, трусять місцевих на золото, шмотки, словом, шо під руку підвернеться; взимку, правда, крутіше було — шуби, шапки дорогі, але й зараз ходи нормальні є.

— Які?

— Ну, поляків на трасі лупонути.

— Для цього ж треба тачку мати…

— Вони на «дев'ятці» їздять. У лютому в Хмельницькому були, в якоїсь дури шубу норкову бомбанули, вона вафлєглотку на цілу вулицю як відкрила, що її батя — туз серйозний при погонах, так вони її по балді разок хлопнули (імітує удар), тепер не знають, чи прийшла кляча до тями. Уявляєш, подрузі зафігачили прямий, ніс відразу — фіть — хруснув.

З роботи приходить вітчим, як не дивно, тверезий і в доброму настрої, ходить по хаті, ніби не знає, чим зайнятися, заглядає в мою кімнату, помічає Бодю й вітається, як твої справи, плескає мене по плечу; «як мої справи», яке йому діло до моїх справ. Бодьо запитує, чи не бачив його старого (вони деколи разом бухають), вітчим каже, що не зустрічав. Може, зіграємо в шашки? — пропонує нам. Дивуюся, від нього давно такого не чув, хоча раніше, коли я ще вчився у школі, ми часто різалися вечорами по кілька партій, наша гра в шашки дуже подобалася матері, за цим заняттям ми не думаємо погано одне про одного, й між нами нема конфліктів. Відмовляємося. Вітчим помітно скисає і зачиняє з іншого боку двері, з ним, можливо, треба було би вчинити інакше, адже коли він не п'яний, то нормальний штемп, з яким навіть цікаво поговорити, особливо про помилки, які трапляються в молодості. Бодьо питає, чи вітчим не блатує (натякає на його дві ходки), я сміюся — нє, матір дуже любить, боїться, щоб не виставила за двері, в душі він добряк, тільки алканавт закінчений, через водяру, сам бачиш, як опустився, морда — земляна, очі такі — ніби на жовтуху хворий, одяг… на вулиці зустрінеш — за бомжа сприймеш. Пауза. Бодьо зітхає, що з його старим таке саме, дебіл, я йому вже стільки говорив, а воно, чьмо, робить тільки гірше, може, їм треба морду бити? — сміється Машталір. Да — думаю про себе. Потім кажу, що наші сьогодні йдуть на скачки, здається, в Будинок культури на радіоламповий, недавно відкрили, народу — небагато, і тьолки, як таракани, збігаються з Баму й Східного. Він заперечливо киває головою, скоро змагання, треба тримати форму.

— Я ніколи в тебе не питав, шо будеш робити після бурси?

— Після бурси? — замислюється він, — я про це ще не думав, хоча маю мрію…

— Яку?

— Виїхати з України і професійно підсісти на бокс…

— Це можливо?

— Не знаю, попробую, багато наших мужиків у футбол грає в Німеччині, Італії у невідомих командах по всіляких містечках, не скаржаться, платять непогано. Може, і в боксі є така мулька. Не знаю… Треба ще два роки відтарабанити.

— Да. Ще два роки…

— А ти? — Я?

— В університет поступиш?

— Скажеш! Який там університет… Я не знаю, ким хочу бути і хто мене туди візьме. Там нада відмінником бути, комсомольцем–активістом, окуляри носити, харю розумну мати, чірікати гарною мовою і всюди казати «егеж», «авжеж», «атож», «перепрошую», нє, ця хуйня не для мене, я ж цих лохів за кілометр не переношу, ти мій табель за школу бачив? — починаю реготати. Бодьо каже, що на цю тему недавно говорив із братом, Саша шкодує, що нікуди не поступав; пауза; без освіти, як каже мій брат, повна жопа. Знаєш, як він це зрозумів? — запитує малий Машталір. — Він каже, шо всі ті ублюдки, яких він колись ганяв і які боялися вдень ходити по вулиці, даремно час не витрачали, — вони поступили, закінчили університети, інститути, а тепер стають серйозними штемпами, ти доганяєш, що це означає? нє? ну, приходиш ти в якусь вошиву фірму чи кантору вирішувати своє питання, а там стикаєшся з підаром, з якого шість–вісім років тому зняв куртку і більше про його сране життя ніколи не думав, бо тобі до цього підара нема ніякого діла… але тепер, через багато років, це мурло, яке все пам'ятає, обламує тебе, як синка, як, бляха, останнього лоха. Я про це ніколи не думав… А ти подумай, тут є про що подумати, ти краще скажи, що треба робити? — посміхається Бодьо. Бля, да їх, сучяр, нада вже давити, їх топтати нада, підарів! Малий Машталір мене перебиває: дурак ти, Толя, після бурси — нада поступати. Нам тільки зараз здається, що ми серйозні штемпи, що можемо вирішувати конкретні питання, а насправді… дитячий садок усе це, не більше. Не маю здоров'я з ним сперечатися, балда розвалюється. Стук у двері, вітчим кличе до телефону. Риня. Запитує, чи йду на радіоламповий. Вагаюся, що відповідати. Він говорить дуже голосно, мало не кричить у слухавку (мабуть, піддав трохи), Толян, будуть всі наші, Петро Григорович, Дефіцит, навіть Коновал відморожений прийде, потім сміється й каже, що програма має продовження; не доганяю, що він має на увазі; я одну пизду з нашої бурси вла–мав, казала, що прийде, алло! підвалюй, Толян, побухаємо, чуєш? алло! підвалюй. Я відповідаю: добре, я підтягнуся. Малий Машталір каже, пора — через сорок хвилин тренування, на скачках — не буду, після боксу додому прийду вбитий, втомлений, поки прийму душ, обсохну, повечеряю, а там вже спати захочу, нє, ви вже без мене.

Заходжу в темний зал, миготять різнокольорові вогні, доріжки яких спалахами ламп розбігаються по стінах жовтими, червоними, зеленими, білими жучками… і все під нудну попсу, від якої мене харить. Посеред залу в хаотичній купі танцює понад три десятки тьолок і пациків, я придивляюся, шукаю своїх. Незнайомий коротко стрижений товстун стріляє в мене цигарку, поки він її витягує з пачки, я помічаю, що по його обличчю струмками стікає піт, а світла футболка навколо шиї аж потемніла, настільки він мокрий. Із наших — нікого, це мені не подобається. Раптом із бокових дверей, де знаходиться підсобна, виходить Риня, а за ним Петро Григорович. Риня через зал прямує у напрямку великої чорної коробки лівого динаміка, підходить до темноволосої тьолки, яка сидить у кріслі під стіною, згинається над нею, чеше їй на вухо, помічаю, як вона кривиться, певно, через шум музики, але схвально йому киває. Петро Григорович повільно обводить зал поглядом, але мене не помічає. От, баран сліпий! Знову блукає очима й зупиняється на мені. Нарешті, дурбелик! Махає рукою, аби підійшов. Я пробираюся через тіла, котрі дригаються під музику, мене перепиняє сусідка з сьомого поверху, корчить гримаси. От гівно мале, ще не має й п'ятнадцяти, а вже по скачках лазить! На вухо кричу їй, ВСЬО РОЗКАЖУ МАМІ, а вона показує язика й просить, аби запросив на танець. ШО? — роблю вигляд, ніби не чую. ЗАПРОСИ НА ТАНЕЦЬ! — кричить мені у вухо. Розігнався, знайшла дурного, ШОБ ПОТІМ ТВОЯ МАМАША МЕНІ ОЧІ ВИДРЯПАЛА?! вона ж хвора на голову! про це всі знають. ШО ТИ СКАЗАВ? — кривиться через шум. ЛЮДА, ОБОВ'ЯЗКОВО ЗАПРОШУ, ТІЛЬКИ ХАЙ У ТЕБЕ СІСЬКИ ПІДРОСТУТЬ; пауза; ДУРАК! — б'є мене по щоці, але я її швидко заламую, жартівливо чмокаю в щоку і йду до Петра Григоровича.