— Не знаю, — розгублено кажу.

— Я розумію, шо ти кажеш, — обзивається Риня. — Я про це багато думав.

— Риня, ти мене маєш розуміти, бо ти вже їздив в Естонію. Правда, там класно?

— Да, я звідси планую звалювати.

— А як освіта? Вам дипломи не потрібні?

— Навіщо? — сміється малий Машталір. — Толян, кому цей гівняний диплом буде там потрібний? кому?

— Ну, не знаю, — знехотя відповідаю, бо ця розмова мені не подобається; не подобається тим, що з ними на ці теми говорити дуже важко, особливо з Ринею, який одразу дратується, наче я йому бажаю поганого. Риня несподівано говорить про Естонію, каже, що навряд чи дотягне бурсу. Дивлюся на нього, як на ненормального. Він каже, що з Інтрід все вже обдумали, що буде женитися, а там, якщо Бог дасть, приживеться. Запитую:

— Як ти там приживешся?

— Толян, я можу там у бурсу поступити.

— Ти так думаєш?

— Да. А якшо тебе не візьмуть… що тоді?

— Візьмуть — не візьмуть! Я не хочу про це думати!

— Даремно не хочеш.

— Толян, бля, не капай на мозги, мені й так важко. Думаєш, я всю цю біду в голові не прокручую? Чи ти мене за дауна вважаєш? Звідси нада звалювати, Бодьо правду каже. Або йти вчитися далі, для чого треба закінчити срану бурсу; чесно кажучи, на це в мене особливої тяги нема… да, да, треба звалювати.

— Нудно, — каже малий Машталір, — може, підемо комусь відвішаємо, а? кого ви недавно гасили? алкашів? пацани, в натурі, йдемо валити алкашів!

— Ідемо! — підхоплюю я. — Старому Мар'яну по пузу дамо кілька разів.

— Нє, — озивається Риня, — старого Мар'яна не чіпайте. Це наша гордість. На Бамі ніхто вісімнадцять бокалів пива не випиває, тільки він! Мар'ян добрий і спокійний, як бегемот.

Згодом малий Машталір каже мені на вухо, що є неприємна новина. Насторожуюся, оскільки мій друг якщо говорить такі речі, значить серйозно. Бодьо на мене дивиться так, наче оцінює, чи я готовий його слухати. Твоя Ляня, продовжує він пошепки, знову плутається з Петром Григоровичем; пауза (??? — від почутого в мене калатає в грудях); да? а я тут до чого? Ну, не знаю, розводить руками малий Машталір, мені здається, я тобі мав про це сказати, ти ж мій друг. Бодьо, дякую, кажу трохи хрипло, але повір… я з нею нічого не маю. У мені все, наче перевертається. Йо! — я не вірю своїм словам. З'являється мандраж, тілом злегка трусить, насилу себе контролюю, аби цього не побачили друзі. Народжуються відчай і гнів, не знаю, куди себе подіти, не знаю, чим зайнятися. Ми поволі бредемо до пивної бочки на Київській, де тусуються алкаші, а я зізнаюся собі, що ця біда, котру я щойно почув, хапнула мене за живе, такого я не чекав. Ляня… мені на думку навіть не спадають зневажливі слова, які тільки знаю. Думаю про неї, як про порожнє місце, наче про дірку рани, про яку нічого конкретного сказати неможливо, єдине, що нагадує про її існування, це неприємний, тупий біль. Я такого від неї не чекові Дівчинка слабка на передок. Толян, з тобою все нормально? — запитують у мене. Тільки тепер, ніби бачу справжнє її нутро. Толян? — знову запитують. А? — дивлюся на малого Машталіра. Риня також зупиняється, дивно спостерігає за мною, дружньо плескає по плечу, тіпа, старий, все це туфта, забудь, це навіть копійки не вартує; пауза; ше така соска на світі не з'явилася, за якою мав би сохнути пацан… да, ми можемо втюритися в мантелепу, але, бляха, не показувати цього. Риня, перебиваю його, я не маленький. Пауза. Мабуть, кажу це роздратовано, бо він замовкає, примружує очі, погляд стає ніби гострішим. Таке враження, що Риня хоче дізнатися, наскільки я зараз шокований балачками про Ляню. Доходимо до пивної бочки, алкашів небагато, чоловік п'ятнадцять, розсипані навколо по двоє–троє чоловік. Оглядаємо їх. Несподівано малий Машталір шарпає мене за руку. Толян, дивися: неподалік від бочки я помічаю Больового батька й мого вітчима, вони сидять на бордюрі, поставивши перед собою на асфальті по два бокали пива, курять і розмовляють. Пацани, каже малий Машталір, сьогодні нічьо не вийде, мій старий тут, да і Толіка вітчим, сьогодні не будемо шуміти, я не хочу, щоби вони це бачили. Раптом — зустрічаюся з вітчимом поглядами, декілька секунд він дивиться на мене так, наче я скляний, шкіра його обличчя в затінку дерева виглядає земляною, втомленою. Він кисло посміхається й махає рукою, але я на це не реагую. Так шо робимо? — запитує Риня, розуміючи, що нікого валити не будемо. Нічьо, відповідаю йому, візьмемо по бокалу, а потім звалимо. Стаємо в невелику чергу. На Риню звертає увагу високий алкаш із червоним обличчям, він довго свердлить його п'яним, в'язким поглядом, несподівано вигукує: мужики! це ті гівнярі! Ми не встигаємо взяти бокали з пивом у продавщиці й відразу відбігаємо на десяток метрів від бочки. Якшо полізуть, каже малий Машталір, пиздимо. Навколо високого алкаша юрмляться інші, вони голосно говорять, кидають на нас гнівні погляди. У наш бік летять п'яні погрози, табун зрушується з місяця й суне. Стаємо в «півмісяць», готуємося до найгіршого. Малий Машталір хрускотить пальцями, проводить невеличку розминку, а Риня тихо каже: ну, давайте, підари, давайте. Між нами й табуном ха–нуриків опиняється мій вітчим і батько малого Машталіра. Вони голосно труть про нас, вітчим каже, мужики, я цих малих добре знаю, нормальні малі, це не вони були тоді; так, так, підтверджує батько Боді. Алкаші поволі втухають, розсіюються. Підходить мій вітчим, розпитує, чого визвірилися мужики, Риня прикидається шлангом і каже «не знаю». Вітчим говорить до мене, але я на нього не звертаю уваги; ми звалюємо. У двір повертаємося мовчки. Малий Машталір скаржиться, день пропав, ех, хоча б одного алкаша гупнув по балді. За столиком сидять двоє штемпів з мого будинку, молодші від нас на два роки, грають у карти. Ми долучаємося до них. Може, у бридж? — запитує Риня. Да, давай. Граємо, поки не стемніє. В голову знову лізуть думки про Ляню, пропадає настрій, я майже не говорю, лише стежу за грою. Зривається сильний прохолодний вітер, жбурляє сухе осіннє листя, яке несеться по землі, потрапляє на стіл. Вітер перевертає карти, грати стає неможливо. Бодьо позіхає й каже, що хоче спати. Всі розходяться, залишаємося ми з Ринею. Згадуємо покійних Юру Пижа і Борю Гебельса. Риня каже, що хоче поїхати в Хаапсалу. Мовчки його слухаю й думаю про Ляню. Толян, те, шо так вийшло з Лянею, перед прощанням каже Риня, це навіть краще, розумієш?

Наприкінці жовтня брати Машталіри поїхали. Я згадав незнайомого здорового мужика, який розмовляв із Бодею в секції боксу на 15–го квітня у день його виграшу обласних змагань; я згадав, що той мужик шукав людей для служби в Іноземному французькому легіоні. Думаю, без нього тут не обійшлося. Вони зникли несподівано, швидко. Попри те, що Бодьо нас за кілька днів попередив, попри те, що ми відзначили їхній від'їзд, я набрався, мов демон, і, як завжди, гідно обстругав під'їзд Машталірів, — до останньої хвилини я мало вірив у те, що ми прощаємося і, можливо, ніколи більше не побачимося. Бляха, як паршиво себе почуваєш, коли розлучаєшся з другом… ще ніколи не було так самотньо.

Бодьо з Тернополя здимів, певно, назавжди. Вони обоє вже в іншому світі. Мабуть, їхали в поїзді через чужі міста Польщі чи Німеччини, в хуй не дули, дивилися на незнайомих людей, слухали їхню мову… Про що вони зараз думають? У пам'яті прокручую випадкові епізоди наших спільних подвигів, усміхаюся, гарні були часи, тепер їх не повернеш. Згадую Діму. Дефіцит живе сам по собі, має жінку, натягує її, вона його годує, що ще? має круту машину, на якій йому деколи дозволяють поїздити, словом, відтягується пацан у сімейному спокої. Коновал скоро здохне, йому взагалі все по–барабану, він зараз, мабуть, втикає у знайомих на хаті, на Дружбі або на Східному. Пауза. Надто багато людей за останні кілька місяців віддалилися від мене. Мимоволі уявляю Ляню. Що вона зараз робить? прогулюється із Капустою набережною чи в центрі, розмовляють про свої бабські справи, чи, може, сидить вдома й згадує мене, кусаючи нігті від розпачу? А може, відвисає по повній програмі в компанії Петра Григоровича, й вони насміхаються з мене. Не хочу цього знати. Ми залишилися з Ринею двоє, двоє — з усього кагалу, яким тинялися вечірнім Тернополем ще півроку тому. Він скоро хоче також звідси звалювати. Звідси всі хочуть звалювати; пауза; бляха наче тут суцільний рак який тебе рано чи пізно з'їсть спершу заволодіє твоїми почуттями потім метастазами проникне в думки а далі у сни і тоді вже хоч вовком вий тоді хіба головою вниз із дев'ятого бляха Тернопіль це рак який повільно забирає і рано чи пізно й мене забере.

З кожним днем холоднішає. Учора вночі вдарив перший мороз, я мало не зламав собі ногу. Все це вийшло по–дурному, тоді багато чого вийшло по–дурному. Біля першої ночі з білої «дев'ятки» поблизу 20–ї школи ми з Ринею витягнули запаску й котили її, як повні придурки, через шкільний стадіон до мого будинку. Добре, що хоч темно було, як у задниці негра. Коли заходили в підвал, нас налякав голос зверху: певно, якийсь мужик серед ночі вирішив перекурити і через відчинене вікно помітив, що внизу незнайомі люди сходять у підвал. Цей лох дебільний, піт на яйцях бабуїна, лайно зіпсуто–го носорога, гандон заштопаний запустив у нас банкою варення, яка відбилася від гумового колеса під кутом і розбилася об стіну, на мій одяг і на мою мордяку полетіли бризки, здається, солодкої малини. Після того, як ми сховали в підвалі на теплотрубах колесо (вгорі, над своєю головою, ніхто не здогадається шукати), а я повернувся додому, сонна матір здивовано спитала: а ти чого весь у варенні? Я мовчки замочив у теплій воді куртяк, посипав його пральним порошком і думав, кому з моїх сусідів за цю біду порізати оббиті дерматином вхідні двері; перших три поверхи відпадають, бо ми би помітили, четвертий також, бо там живе відморожена холостячка, яка до такого би просто не додумалася, значить, залишаються однокімнатні квартири, вікна яких якраз над підвалом, від п'ятого до дев'ятого поверхів. Може, всім їм порізати? Нє, деяких людей на цих поверхах я поважаю.

Риня скоро має прийти. Уперше за останні дні ми вирішили просто посидіти, не тинятися по кабаках, скачках, не пиздити випадкових биків і комсомольців, а просто посидіти, послухати музику. Що він буде слухати? «Black Sabbat»? — «Кралі носять жовті туфельки»…нє, нє, це напрягає, таке можна було слухати раніше, коли в дупі ще дурка гуляла; «Led Zeppelin», о, Риня це любить, довго слухати одну групу може тільки він, йому не набридає. Поговоримо про що завгодно, навіть про дрібниці: про чужих тьолок, модні лахи чи про наших далеких знайомих, про те, як вони зажралися чи стали повними дебілами; поговоримо про покійних Юру Пижа і Борю Гебельса, згадуючи наші спільні далекі дні, коли ми ні про що не думали, коли між нами не було ніяких мутняків, коли ми великими купами валили вулицями до центру, в найближчих гастрономах купували портвейн або сухач (на горло по снарядові), брели до вечірнього озера, в парк Шевченка на скачки або в більярдну. Пам'ятаю ті старі добрі часи: тоді, здається, я почав тільки голитися і все більше думати про бабасьок; тоді пішла нова тєма — гітари; пам'ятаю, як добре грали Яцик (Яцюк) — із Молодіжної, Підлий (Підлужний) — із середнього Баму, Подвірний — із Чалдаєва… ну, я звісно, трішки… мадам не говорите о любви голуби кружат над нашей зоной голубям преграды в мире нет как бы мне хотелось с голубями с голубями на родную землю улететь пацани я зіграю драбину на небо а може щось наше вже вечір вечоріє повстанське серце б'є а лєнта набої успішно подає тот кто в пятнадцать лет убежал из дома вряд ли поймет того кто учился в спецшколе тот у кого єсть хороший жизненный план вряд ли будет думать о чем–то другом не треба цоя не треба поб'ємо мадярів румунів і ляхів за волгу проженемо проклятих москалів ах лєнта за лєнтою набої подавай вкраїнський повстанче в бою не відступай небіжка палажка що вмерла торік питає у кума Гаврила чиє ще закуска чи бігти по хліб для другої пляшки чорнила ой боже ой боже.

Нарешті приходить Риня. Отямлююся від дурману спогадів. Від холоду в нього бліде обличчя й червоний ніс. Я сміюся. Здоровкається міцним потиском (у нього холодні пальці), заходимо в мою кімнату, він прямує до батареї й кладе на неї руки. В тебе тут справжній ташкент, усміхається він, дивлячись на мене, одягнутого в легку футболку й літні шорти. Вмикаю стару радіолу й питаю в нього, що будеш слухати. Риня перебирає добре відомі йому платівки, зупиняється на Жанні Агузаровій, гарний голос має баба, давно не слухав. Витягую з картонного футляру платівку, ставлю, потім невеличким збирачем пилюки торкаюся поверхні платівки, плавно воджу по доріжках, на збирачеві лишаються сірі маленькі волоконця. Риня кладе на письмовий стіл два снаряди портвейну «Мадера». Кажу, що скоро має прийти з роботи мати. Ми чисто символічно, посміхається Риня. З серванту в материній кімнаті дістаю дві великі склянки. Наливаю. Риня бере склянку, відходить до вікна, відсуває штору й мовчки дивиться на вулицю. Після від'їзду братів Машталірів, особливо Боді, в нас обох змінилася поведінка. Лох якийсь, показує Риня рукою, б'є свою тьолку, ублюдок, ну хіба можна бити бабу! вона ж і так дурна, невже він вірить, що баба від цього порозумнішає? Я підходжу до нього й дивлюся на вулицю: на пішохідній доріжці біля проїжджої частини тридцятилітній незнайомець шарпає дівчину, а вона безпорадно вигукує: Коля! Мужик різко розвертається і йде, а тьолка біжить за ним і намагається зупинити. Знаєш, до мене Капуста прибігала, каже Риня, плакала, просила бути з нею, сказала, що буде чекати скільки треба, навіть коли мене посадять чи піду в армію. Ха, сміється Риня, уявляєш, яка дурочка. Вона тебе любить, роблю ковток портвейну. Пауза.