— Шо таке?!

. — Нічьо, ап, нічьо, просто, ап, кров, мабуть, у легені збирається.

— Я викликаю «швидку»!

— Роби, що хочеш.

Враз помічаю його спину, й мені стає страшно: її осипало невеликими темними плямками. Підбігаю до телефону й набираю «03». Жіночий голос запитує, на що скаржиться хворий. Я кричу у слухавку, що в нього ножова, чуєте? рана ножова! Потім телефоную матері, вона не може в'їхати, що сталося, я дратуюся, кричу на неї й кидаю трубку. Баби — завжди тупі, з ними розмовляти — повний аут. Вітчим кличе мене грати в шашки. Да, йду.

— Малий, — важко каже він, — до пивної бочки більше не ходіть.

— Чьо?

— Там поріжуть. Пауза.

— Де ця блядська «швидка»? — дратуюся я. Граємо ще одну партію, я виграю; вітчим із позеленілим обличчям намагається триматися бадьоро, але я знаю, що йому дуже хуйово. Закурюємо разом, він просить нічьо не казати мамці, вона буде переживати, малий, ні слова, домовилися? Да, домовилися.

Пауза.

— Де ця «швидка»? — знову дратуюся я.

— Приїде, почекай.

За хвилин п'ять дзвоник у двері. Через поріг переступає потужна жінка в накинутому на пальто білому халаті, а за нею середнього зросту сухарик у великих, наче ілюмінатори, окулярах. Вона мовчки оглядає вітчима, по його спитому обличчі одразу здогадується, що перед нею алкаш.

— Що там у тебе?

— Ножова, — хвилюючись, кажу я замість вітчима.

— З самого ранку? Вже, набрався? — зневажливо кидає лікарка, сідає на ліжко. Сухарик в ілюмінаторах розкладає на кріслі свій портфель, дістає шприц, усілякі баночки. Жінка оглядає рану, бере руку вітчима, протирає ваткою зі спиртом місце для уколу. — Ну, — знову звертається до нього, — то як же це з самого ранку? га? хотілося випити? так?

— Та йшов з «Ювілейного», з пивбару, а там два ідіоти причепилося, ну і… вдарили.

— Чого було пертися зранку туди? га? — робить укол жінка. — Без випивки ніяк не можна? так? у вас же такий синок гарний (від цих слів я густо червонію й у мене трусяться руки), а ви… а жінка що скаже? мабуть, і не знає? правда? як негарно, як негарно… Михайлович, — звертається до сухарика в ілюмінаторах, — забираємо його, в міліцію подзвони. Телефон працює? — запитує в мене.

— Да, працює.

— Михайлович, хай когось у лікарню зі своїх пришлють.

Він іде в сусідню кімнату, де стоїть телефон. Чую короткі фрази «так», «ножове», «зранку», «на Київській», «добре». Жінка робить нову перев'язку вітчиму й зверхнім голосом каже, щоб збирався. Тарабанить телефон, певно, матір, але я не підходжу. Від згадки про міліцію в мене йде холодок по шкірі й злегка тремтять руки. Не хочу вірити, що мені настала торба, що мене закриють. Допомагаю вітчиму одягнутися, потім швидко вдягаюся сам, і ми виходимо з квартири. Під під'їздом сідаємо в «рафік» швидкої, вітчим каже, щоб я йшов у петеу. Заперечую, я пощу з тобою. Толя, йди в свою бакланку, тобі нада закінчити бакланку, в тебе купа пропусків. Нєа, я поїду з тобою. Ми їдемо через весь Тернопіль, аж на Дружбу, я не розумію, в яку саме лікарню. Наприкінці Бережанської, навпроти магазину «Карпати», машина повертає праворуч і ми під'їжджаємо до 3–ї міської. Заходимо до приміщення лікарні, вітчима одразу забирають, а я залишаюся чекати в коридорі на лавці. Стає настільки паршиво, що я хочу напитися. Не знаю, скільки чекаю, не відчуваю часу, лише неприємний трухан від страху. В коридорі помічаю невисокого зросту русявого мєнта, старшого лейтенанта, він відчиняє одні з дверей і зникає за ними. Мене калатає ще дужче. Невдовзі виходить із медсестрою, яка показує рукою на мене. Бля! Він представляється й розпитує про вітчима.

— Коли це сталося? — тримає блокнот у руці, над яким чекає ручка.

— Біля десятої ранку.

— Він вам батько?

— Так, тобто… нє — вітчим.

— Прописаний?

— Нє, — кажу йому, а сам думаю: яка хуй різниця!

— Що можете сказати? Вороги, погрози, конфлікти…

— Не знаю, такого не знаю.

— Ще одне запитання. Він сидів?

— Да. Дві ходки.

Добре, каже він і повертається до медсестри, тре з нею кілька хвилин, а потім звалює. Я підходжу до кабінету, в якому зараз вітчим. Злегка відчиняю двері, помічаю його одягнутим, навпроти за столом сидить здоровий мужик у білому халаті. Він запитливо дивиться на мене, питає, чого треба, вітчим розвертається й зустрічається зі мною поглядами. Я зараз, киває мені. Зачиняю двері, через хвилин п'ять вітчим виходить, тримаючи верхній одяг під пахвою. їдемо додому, каже і швидко йде коридором. На нього витріщається здивована медсестра, ви куди? вам треба лежати. Да пішли ви зі своєю лікарнею, дратується вітчим, я не маю часу лежати, таблєточки, укольчики, нахуй! Біля магазину «Карпати» сідаємо в потрібний тролейбус і їдемо через весь Тернопіль до нас на Київську. Йде гарний пухнастий сніг, лагідно покриваючи будинки, вулички, пішохідні доріжки. Почуваюся легше, наче з плечей звалився важкий тягар. Вітчим сидить поруч і не говорить. Про що він думає? Краєм ока стежу за виразом його суворого, холодного обличчя, й у мене виникають підозри, що він усе це добре пам'ятатиме.

Мастак Ромко знову виписує по повній програмі за те, що я прогулюю пари. Мовчки його слухаю, не перебиваю. Візьмися за розум! Коновал уже довимахувався… візьмися за розум, поки не пізно, ти не дурний пацан! що будеш робити, коли тебе виженуть? га? про це не подумав? думаєш, на заводі буде тобі легше? Пауза. Не знаю. Толя, каже Ромко, дотягни, чуєш? дотягни, а потім роби все, що захочеш, хіба так важко посидіти на тих парах? Закінчи петеу — це середня освіта. На понеділок викликають мою матір, інакше — будуть відраховувати. В Рині й Коновала — та сама біда. Як на зло, їх сьогодні нема. Коновала, здається, вже відрахували, принаймні, про це триндять у групі. З Ринею поки все нормально. Я вже його другий день не бачу. Вчора, після лікарні — відразу до нього, але Рині не застав; вечором знову прийшов — нема, дзвоню опівночі — мати схвильована, каже: десь швендяє. Після другої пари на другому поверсі адміністративного корпусу виходимо в коридор, і до мене підходить мати Коновала. Вона схвильована, обличчя бліде й висохле, просить на кілька хвилин поговорити. Да, тьотя Люда, звичайно, нема питань. Ми відходимо в кінець коридору, де менше людей, вона зиркає на мене полохливим, хаотичним поглядом і каже, що не знає, як почати. Тьоть Люда, беру її за руку, кажіть, як є. Кілька секунд вона мовчки бгає руками чорну сумочку, повільно підводить наповнені сльозами очі, і раптом — несподівано й голосно вибухає риданням:

— Знайди мені сина! Толя, прошу тебе, знайди мені сина!

— Тьоть Люда…

— Знайди його! Це все, шо в мене є! Благаю! Знайди! Його вже два тижні нема вдома! ДВА ТИЖНІ!

—? — не встигаю відкрити рота, як вона бере мене за руку і трясе її.

— Знайди! Ти з них наймудріший! Знайди мені сина!

— Я… я… постараюся, — белькочу, розгублено зиркаю по сторонах: за нами спостерігають кілька викладачів, перемовляються між собою й кидають здивовані погляди.

— Толя, це все, що в мене є! Я не хочу його втратити!

— Тьоть Люда, буду шукати!

— Знайди! — каже вона, витираючи рукою червоне від сліз обличчя, прощається й швидко прямує до виходу. Я шокований. Дзвінок на третю пару. Заходжу в авдиторію, сідаю за парту біля Лободи. Викладач починає лекцію, у дверях з'являється Сава, просить дозволу сісти. Сава знає, де зараз Коновал. Після пари хапаю його за жбари, ком цу мір, Сава, де Коновал? Толя, я не знаю, белькоче він. Гоніш бєса, придурок, коліном б'ю його по яйцях, він скручується від болю й злісно каже, не знаю, Толя, не знаю. Сава, хапаю його за комір куртки, ти хочеш тут стекти кров'ю? хочеш? я ж тебе зараз заасфальтую. Він висить на Бережанській, там хата вільна, народу валом, перелякано відповідає. Хороший хлопчик, Сава, легко б'ю його долонею по щоці, куди їхати? Він дає мені адресу й просить, щоб Коновалу про це не говорив. Ясний перець, Сава, я — могила, без питань, на, вєк свободи нє відать. Сава, сьогодні увечері ми їдемо на Бережанську. Він сполохано зводить на мене очі. Чьо вилупився? — знову хапаю його за шкірки, ти мене туди заведеш, да? Він похнюплено погоджується. Чюхаю на зупинку. Сідаю в 5–й тролік і їду додому. Біля 11–ї школи дивлюся на картину, яку малювала Ляня. Як давно це було! Наче багато років тому. Якийсь ідіот навколо подописував назви рок–груп, а ще — «Вася любить Танк», «Аня бере в рот», аж до цегли витер голову хлопчика на малюнку, з якого залишився тільки великий контур метелика. Шкода, гарно було. Ляня вміє малювати, нічьо не скажеш… якби ще в неї мозги були на місці. Від згадки про Ляню знову пропадає настрій. Бляха! Я про цю тварюку надто багато думаю! Вдома падаю на телефон, набираю Ри–ню. Глухо, як у танку. Де він пропав? Раптом пригадую, що Короля також не було в бурсі. Може, вони разом? Телефоную до Діми Дефіцита, як не як, уже давно не бачилися, може, він знає, де Риня. Слухавку бере жінка, впізнаю голос Ахінацеї. Називаюся, вона — ця відморожена вівця, шваль остання, курка дебільна — визвіряється, тіпа, чьо нада? лиши Дімчика в спокої, більше сюди не дзвони, вам нема чого сюди дзвонити. Бля, да ти — ропуха триперна! — встигаю крикнути їй у слухавку, але йдуть гудки, шоб тебе коні їбали, шоб тобі очко злиплося й ти здохла від запорів, шоб тобі цицьки позсихалися! Пауза. Най його шляк трафить! Ця баба мене настільки роздратувала, що аж руки трусяться. Паскуда! Да тебе треба на м'ясокомбінат здати, щоб з тебе наробили роботягам чебуреків! Мужики все зжеруть, особливо під водку. І це ж треба, щоб така гримуча змія повзала по світові? По полудню дзвонить Риня. Слава богу! Отмудак…