Гнівні запитання не відступали. На дев’ятий день, коли до тісної бабусиної кімнатки набилися сусіди – поважно поминали-випивали-згадували, Ада викликала тітку Галю надвір. Нервово закурила при сусідці вперше в житті, очі в землю.

– Про матір мою щось знаєте? – ледь видушила.

Сусідка виявилася не настільки обізнаною, як сподівалася Ада.

– Тася ще тою партизанкою була, Царство їй Небесне, – призналася. – Я сама випадково дізналася, що її доня зечка. Усім же казала – буровичка…

– Ви як дізналися?

– У жеку зіткнулися. Тася довідку принесла, що в кімнаті, крім тебе і неї, ще її донька Наталя прописана. А не проживає, бо відбуває покарання.

– Так вона… і тепер на кімнату право має?

– Певна річ. Колись же звільниться. Буде їй де жити.

– А… за що сидить?

– Не знаю, Адочко. Геть нічого більше не знаю.

– І про тата мого ніколи бабуся не розповідала?

– Ані слова! Тася мене на колінах благала нікому про доньку не розповідати.

– І я вас прошу, – прошепотіла Ада.

Тітка Галя головою захитала: е-хе-хе… Кому розповідати?! Чи своїх бід мало?

– Як люди з поминок розійдуться, прибери в кімнаті, – порадила. – Речі Тасині збери – людям роздай. Що не потрібно – все роздай. А що згодиться, до себе перевези, щоб і нитки не лишилося. У кімнаті ніхто не житиме, а то геть зле. Ще злодюжки вікна виламають, розтягнуть Тасине добро.

Обійняла Аду, зітхнула:

– Допомогти?

Ще чого! Навколо Ади кружляли бабині таємниці: визирали з-під матраца, дражнилися незрозумілими натяками коротких нотаток у засмальцьованому блокноті, ховалися по шухлядах, і навіть стара жовта світлина молодої красуні Наталі, здавалося, тепер може розповісти так багато. Не з в’язниці ж вона Аді грошики надсилала. А звідки? І чи вона? Невже баба Тася багатійкою була, а Ада про те й не здогадувалася?! Ох, бабо!

Відправила співчутливого Валю до квартири на Воскресенці, зачинилася в бабчиній кімнатці. Зухвало зірвала з телевізора і дзеркала рушники – душили, забирали повітря, – усілася на бабине ліжко: з чого почати?

З ліжка і почала: обмацала старенький ватяний матрац, подушки, ковдри. Нічого. Узялася за бабчин одяг – вивертала кишені, перевіряла подоли пальт і суконь, складала у звичайний мішок, виносила у загальний коридор бараку, лише кивала, коли хтось із сусідів питав: «Можна забирати?» Перебрала посуд – цілі каструлі, тарелі, виделки-ложки зібрала у велику картонну коробку: приїде Валя, на Воскресенку завезе. Меблі обдивилася, зажурилася: які ж гіркі злидні! Ліжко хитається, розкладачка на розтягнутих гачках: Ада в дитинстві на ній ледь сколіоз не заробила. Біля вікна обідній стіл – і уроки за ним робила, і кашу їла, і старенька швейна машинка «Подольськ» на ньому свій слід залишила, бо бабця строчила всяку вільну хвилину, аж лак на столі протерся.

– Машинка! – дістала з-під ліжка дерев’яний футляр, відчинила. Чи продати? Однаково шити не навчилася. Надто вже копітка праця.

– А чи залишити? – задумалася.

Підчепила пальцем блискучу металеву кришечку на основині корпусу, під якою ховався невеликий контейнер для зберігання котушок. Усміхнулася сумно: в дитинстві ховала тут свій скарб – срібний ланцюжок із рубіновим медальйоном, який знайшла біля бараків і нікому в тому не зізналася. У восьмому класі, коли Аді тільки стало чотирнадцять, у школі сталася надзвичайна подія – однокласниця Олька Зарубіна завагітніла, і батьки терміново видали її заміж. Олька покинула школу, а Ада вперше в житті потрапила на справжнє весілля. Як же хотілося вразити всіх – гостей, вагітну однокласницю, нареченого! Баба Тася тільки пошила онуці модну спідницю, а от кофтинки пристойної не було. Ада взяла свій скраб, пішла на поклон до пихатої модниці Тоньки Захарченко, що в неї мати в торгівлі працювала. Тонька позичила імпортний бежевий светрик із золотистими люрексовими вставками на один тільки вечір, Ада віддала за те срібний ланцюжок із рубіновим медальйоном назавжди.

– Ідіотка… – оголосила собі вирок.

Відкрила кришечку контейнера: всередині замість котушок – чималий скручений носовичок.

– Що ж ти ховала, бабусю?..

Потягла – із носовичка на підлогу випав згорток з аркуша звичайного шкільного зошита.

– Голка в яйці, яйце в курці, курка в зайці… – розгорнула.

На пожмаканому аркуші – дві коробки з-під сірників. Тепліше?.. Викинула аркуш на підлогу, відкрила першу коробку – дихалку забило: Господи… Краса яка! Обережно підхопила двома пальцями золоте сердечко на вибагливому золотому ланцюжку. Незвичайне сердечко – один бік пузатий, інший плаский, із вигравійованою літерою «К».

– Наче з давнини, – прошепотіла. Ніколи подібних у ювелірних крамницях не бачила.

Значить, бабуся мала скарби? Чому ж Аді – ані слова?

Відкрила другу коробку, виклала на долоню три золоті червінці 1911 року. «Самого золота грамів десять у кожній монеті», – загорілася. Роззирнулася, наче сеї ж миті з усіх кутків засяє. Та сяяло лише вічне сонце – зазирало крізь вікно до осиротілої кімнати, торкалося промінням Адиних очей: що робиш?

Стала перед дзеркалом. Наділа на шию ланцюжок із пузатим сердечком: царівна? Аж усміхнулася: монети продасть, купить кольоровий телевізор і югославську стінку. І до Болгарії з Валею поїдуть, хай тільки сорок днів мине. Захвилювалася: може, не всі схованки віднайшла? От вона зараз побіжить додому, а до порожньої кімнатки злодії припхаються. Е, ні! Нікуди не піде! Далі шукатиме. Де?! Увімкнула резервну батарейку – давай наново пожитки перебирати. Кожен папірчик передивлялася, підняла з підлоги пожмаканий аркуш зі шкільного зошита, у якому хоронилися сірникові коробки із золотом. Та тут щось написано!

– Наталоччина спадщина від баби Саші… – читала, ледь розбираючи бабусині карлючки. – Золоті монети – три штуки, ланцюжок золотий із золотим серцем. Діаманти – чотири штуки.

– Діаманти? – в ошелешеної Ади щелепа відвалилася.

Де?! До «Подольська»! До гвинтика розбере, а камінці знайде! Автівку купить. «Москвич»! І килим на стіну! Нещадним обшуком розгромила бабусину кімнату вщент – пилюка куриться, – та, крім двох махрових рушників у шухляді, нічого корисного не знайшла. Засмутилася вкрай.