– Щось я не дуже вірю в ті легкі канадські мільйони, – бурмотіла, засмучувалася. Нащо їй журавель?! Доля їй таку жирнючу синицю в руки поклала: амбітного красеня з «ауді» і крутим лофтом у центрі столиці. Та здоровий глузд нагадував, як виблискували очі Хотинського, коли розповідав про спадок Дорошів. Мар’яна насторожувалася: хіба що заради коханця спробувати нащадків Яреми знайти, якщо вже в Хотинського примха така?.. Не заради грошей – аби тільки свою синицю в руках втримати.

– В історичному архіві має зберегтися хоч щось про Ярему Дороша! – заспокоювала себе.

Здавалося, тут є все! Мар’яна вчитувалася в перелік сотень фондів історичного архіву, кожен із яких зберігав тисячі документів, – голова обертом. Хіба їй з того океану випливти з потрібною піщинкою? Та так, щоби ніхто не здогадався про мету пошуків, бо Хотинський настирливо нагадував щодня: абсолютна конфіденційність!

– То чим наш архів може бути корисний колегам? – допомагати Мар’яні взялася миловидна пані з відділу використання інформації документів.

– Маю завдання розвідати, який внесок у розвиток Києва зробила козацька старшина на прикладі кількох відомих родів, – недолуго збрехала Мар’яна. – Від козацької доби до наших днів. – Почервоніла. – Маємо ж ми спростувати… Шевченкові слова про правнуків поганих, – додала поспіхом, на пані зиркнула: хоч би не витурили Мар’яну в перший же день!

Миловидна пані взялася скласти перелік фондів, які могли би допомогти колезі, та оптимізму не додала: тільки за 1941–1944 роки, покинутий в окупованому Києві напризволяще, історичний архів втратив дві третини фондів. Збереглася лише та третина, яку німці вивезли напередодні наступу радянської армії. Її вдалося повернути.

– Ви поставили перед собою надто амбітне завдання, на довгі місяці копіткої праці, – сказала.

На місяці?! Перед очима – фонди, фонди: Чернігівського намісницького правління, духовних консисторій, Генеральної військової канцелярії, Першої і Другої Малоросійських колегій, Генерального військового суду, полкових і сотенних канцелярій, судів, фонди Браницьких, Ворцелів, Мнішків, Понятовських, Галаганів, Сулим, Терещенків, Галагут… А, рятуйте!

– Почніть із Галагут, – радить пані. – Павло Галагута лишив немало безцінних спогадів про ті часи.

– Може, краще спочатку продивитися записи, які робили в церквах при хрещенні дітей? – питає Мар’яна. – У церквах же тоді вели якийсь… облік?

– Відомості про хрещення, вінчання і відспівування вносили до метричних книг. Раз на рік священники робили з метричної книги копії та відсилали до консисторії, де зберігалися метричні книги всіх церков єпархії.

Документи рятівної консисторії ще шукали, коли Мар’янин погляд невідомо чого прикипів до товстелезної папки з надписом «Чернігів. Церква Святої Катерини». Стрельнула очима – ніхто не бачить?! – обережно дістала папку, витягла чималий жовтий том, розгорнула на випадковій сторінці й очам не повірила.

– Ярема?..

Канадійська байка оживала, набиралася життя і так легко йшла в руки – Мар’яні аж дихалку забило. На вицвілій сторінці метричної книги чернігівської церкви Святої Катерини значилося, що 20 серпня 1783 року в хорунжого Чернігівського козацького полку Петра Андріїва Дороша і його дружини Ганни Миколаєвої Дорош, у дівоцтві Кандиби, народився хлопчик, якого охрестили на сороковий день від народження і нарекли Яремою.

– Як же все це… неймовірно! – прошепотіла.

Пізно увечері, змусивши себе відірватися від сухих, як осіннє листя, та напрочуд живих, дихаючих пристрастями сторінок архівних документів, Мар’яна полетіла до Хотинського.

– Він був! Ярема – не вигадка! Він реально жив! – вітром увірвалася до лофту – сміялася, кружляла затишним стильним простором, ніяк вгамуватися не могла. – Він жив! – повторювала коханцю, коли трохи заспокоїлася.

Усілася біля нього на дивані, вихлюпувала все, що назбирала за один тільки день в історичному архіві: після остаточної ліквідації політичної автономії Гетьманщини на основі Чернігівського козацького полку було створене Чернігівське намісництво, яке в 1781 році очолив генерал-губернатор Милорадович, і саме в цьому році батько Яреми Петро Дорош отримує дворянський титул, стає правою рукою генерал-губернатора, та справою свого життя вважає збереження пам’яті про ратні подвиги та звитягу Чернігівського полку, який вів свою історію з 1648 року.

– Петрові допомагав його брат Самійло, і вони удвох… – Мар’яна раптом замовкла, бо наштовхнулася на холодний ошелешений погляд Хотинського. – Завдяки їм ми тепер знаємо чимало про козаків з Чернігівщини, – знітилася. – У 1783 році в Петра народився син Ярема. Петрів брат Самійло став воспріємником…

– Ким?

– Хрещених батьків у ті часи звали воспріємниками.

– І це все?!

Мар’яна завмерла – серце в п’яти.

– Але ж… Тепер ми знаємо, що все те – не вигадки, що така людина реально існувала…

– Ми й так знали про це! – Хотинський підскочив. Совав по лофту – нерви, нерви. – У нас є точна дата його смерті – 1843 рік! Хіба того мало?! Нам діти його потрібні! Онуки, правнуки, а не батьки, чорт забирай!

– Ну, що таке смерть? – прошепотіла Мар’яна. – Що по смерті дізнаєшся?.. А життя розкаже – і про друзів, і ворогів. Про любов, про справи.

– Навіщо?!

– Щоби вони повідали… про дітей, онуків Яреминих, – говорила, все тьмяніла, тьмяніла. – Метричних книг, куди вписували відомості про народження, одруження і смерть людини, з тих часів збереглося зовсім мало, але лишилися щоденники, спогади…