То так. Для Божих людей сірих, прочан, що рухалися від одних святих місць до інших, Перпетуя дверей ніколи не зачиняла. Деякі хитруваті богомольці по кілька місяців у маєтку набожної хазяйки від’їдалися, платили за те неймовірними оповідками про дива Божі.

Отак однієї зимової сніжної ночі й прибило до маєтку під Катеринославом худу темну бабу – хрест на грудях, торбина за плечима, лахміття висить, не гріє, крізь дірки благенької хустки скуйовджене сиве волосся стирчить. А зуби міцні, здорові – всі до одного в роті.

– Пустіть, Христа ради, переночувати…

– Звідки ви і куди в таку негоду злу? – Перпетуя всадовила старицю на лаву біля комина, власноруч подавала гарячий чай із кренделиками.

– Обітницю дала… Пішки дійти до чудодійного джерела Казанської Божої Матері під Самарою, – мовила баба. – Води святої наберу і з нею в Оптину Пустинь подибаю. Маю почути мудре слово старця Оптинського ієросхимонаха Макарія…

– Хай вас Господь береже, Божа людино. Не відмовте в милості – одпочиньте у нас, поки сніг зійде, сил наберіться, щоби вистачило снаги до святих місць дійти.

– Як сніг зійде, добра пані, маю вже до землянки своєї під Дорошівкою повернутися – зілля-квіти збирати на поміч добрим людям.

Перпетуя завмерла. Глянула на бабу тоскно – сльоза забриніла, покотилася.

– То ви, Божа людино, і хазяїна Дорошівки знали? Ярему Петровича…

Баба сьорбнула чаю, головою хитнула.

– Вартувала біля бідолашного, коли душа його із земним життям прощалася.

Перпетуя задихнулася, ноги не тримають – опустилася на лаву поряд із бабою.

– Бідолашний, кажете… – до стариці подалася, руки кістлявої торкнулася. – Не відмовте в милості… Повідайте! У муках Ярема Петрович помирали чи легко відійшли?..

– З вашим ім’ям на вустах світ грішний покинув, – мовила стара.

Перпетуїні сині очі враз стали великими, здивованими.

– Знаєте мене? – відсахнулася.

– Я, милість ваша, багато чого знаю… Як серце пана Дороша до вас любов’ю грішною сходило… Як дружина його вінчана відшукати вас і досі сподівається, аби помститися за ганьбу свою, – замовкла, до чаю приклалася. – Не мордуйтеся… – додала. – Не стане їй сил вам зашкодити.

Перпетуя затулила лице рученятами, заплакала.

– Я в усьому винувата, – крізь сльози. – Серцю довірилася, забула заповіді Божі, от Господь і покарав… Та чому не мене?! Чому його – янгола мого доброго…

– Дорошівна надто благала. Богу кланялася, а чорт почув.

Перпетуя і плакати забула. На стару приголомшено блимнула:

– Дружина Яремі Петровичу смерті просила?

Баба закивала.

– На одрі смертному дуже через те побивався… Усе хотів рід свій… нащадків захистити від прокльонів Дорошівни.

– Та як би зміг?!

– Є засіб… Хто предків своїх до сьомого коліна згадає поіменно, захисту їхнього попросить, того рід на сім колін наперед не зурочити. А пан Дорош…

– Зумів?..

Баба захитала головою скорботно – ні, ні…

– Сто двадцять п’ять предків до сьомого коліна згадав. Останнє ім’я назвати лишилося, сто двадцять шосте… Та змість нього прошепотіли пан Дорош: «Перпетуя…» І відійшли…

Тихо стало. Дрова в комині, й ті заніміли. Перпетуя притисла ручки до грудей, глянула на бабу розгублено.

– Скажіть, Божа людино… Чи можна мені замість Яреми Петровича… предків його благати рід Дорошів урятувати від прокльонів і злого умислу людського?

– Бач, куди ви замахнулися, добра пані! – сумно усміхнулася баба. – Як комар на дуба… Не взнати вам коріння Дорошевого, а якби й промовили імена всіх предків його до сьомого коліна, то й тоді би Бог не допоміг. Свої гріхи в Господа відмолюйте, не чужі…

– Що ж із Гнатиком стане?

– Моліться! Бог почує. А як не почує, то рід Дорошів лише в сьомому коліні згине.

Перпетуя рученята в кулачки стисла, почервоніла.

– Не можна! Не можна, щоби через нашу любов грішну та через прокльони дружини зрадженої славний рід Дорошів згас!

– Запізно бідкатися… Що робили, за те й відповідайте, добра пані. Прийміть зі смиренням.

– Не за себе душа болить. За прийдешніх, ще ненароджених… Невже й найменшої надії не лишилося, що знесиляться прокльони?

– Нам того не взнати. Кожна нова жива душа з роду Дорошів свій скарб у те діло покладе: гідне життя проживе – додасть нащадкам сили. Підлим лисом крутитиметься – забере у синів-онуків снагу. А бабця моя химородниця колись бубоніли: «Розвіється прокльон, як за сім колін у роду станеться те, чого бути не може».