– Ні! Тільки не це! Прошу…

Хотинський із тиждень не помічав Мар’яни.

– Так нечесно! Я помру! – жалілася Польці.

– Поговори з ним.

– Страшно… А раптом я все зіпсую?

– Є що псувати?

– Він за таксі заплатив! То ж не може бути просто так! – шукала сподівань Мар’яна. Та – не сімнадцять, сумний досвід за плечима! – тьмяніла: може бути і просто так, із ввічливості. Вдячність за секс без зобов’язань. Журилася, з дедалі відчайдушнішою рішучістю дивилася на флакон із жовто-зеленуватою рідиною. Невже знов доведеться Хотинського феромонами труїти?..

Не встигла. За тиждень під час спонтанного мозкового штурму, який Хотинський влаштував бренд-групі для пошуку нових рекламних ідей, після кількох невдалих спроб відшукати нове зерно для старого пива, він раптом ухопив «Паркер», поставив його сторчма на столі, упхавши одним кінцем у вазон із кактусом, зиркнув на групу з азартом, кивнув на ручку:

– Що це?!

– «Паркер» у кактусі, – сказав Льова Шендрик.

– Це не «Паркер»! – завівся Хотинський. – Це символ, образ! І тест на нестандартність мислення! Якщо ви будете мислити стандартно, колеги, ми ніколи не зможемо запропонувати клієнтові оригінальну ідею.

– Це… – Оля Охріменко дуже хотіла мислити нестандартно. – Устремління…

– Куди?! – Хотинський уже нервував.

– У Всесвіт!

– Ти здуріла?! Нащо пиву рватися у Всесвіт?! Нам треба втюхати його реальним землянам, а не аборигенам на Марсі!

– Вибач! Я бачу не пиво, а тільки «Паркер», – боронилася Оля.

– На Марсі потрібні «Паркери»? – Шендрик уперто перетворював мозковий штурм на цирк.

Хотинський розгнівався.

– Видай нам свої ідеї, Льово! Чи тобі легше колег висміювати?!

– Та все просто! – сказав Льова. – Щось коштовне, може, безцінне, якогось біса застрягло в багнюці! Так виглядає біда.

– І як же я не здогадалася?! І справді! Це – біда! Наше нещасне пиво застрягло посеред пустелі! – знову активізувалася Оля. – Воно, як вагітна жінка! Страждає…

– Який жах! У пляшки пива нема кому пологи прийняти! – збудився Шендрик. – Треба щось робити!

– Ви подуріли?! – роз’ярився Хотинський.

– Ні, ти заціни! – Шендрика понесло: – Пляшка мордується: треба вчасно віддати якимсь чувакам пиво, інакше строк використання мине і її нафіг розірве! А чуваків нема – пустеля! Чуваки мають іти й рятувати пляшку, якщо вони справжні мужики! – усміхнувся Олі. – Олю, респект! Крута ідея! Героїка! – Глянув на Мар’яну: – Мар’яно! Ну, скажи! Крута ж ідея!

Мар’яна почервоніла, уп’ялася поглядом у «Паркер».

– Це – жадання. Одна людина дуже… Дуже хоче іншу людину, але ховає своє бажання, щоби ніхто не здогадався. Ховає і сама страждає від того, бо мов у колючках застрягла… – замовкла, зиркнула на Хотинського.

– «Паркер» – фалос? – почула голос Льови.

– Нестандартно! – Хотинський дивився Мар’яні в очі.

– Ти серйозно?! – здивувався Льова. – А до чого тут пиво?

– Не знаю. Ти скажи, – відповів Хотинський. Усміхнувся. – Я почув тебе, Мар’яно.

З того дня «Паркер» Хотинського став Мар’яниним зв’язківцем: як валявся на столі колодою – ніяких чудес! Брьохай, Мар’яно, додому, суши мізки: і що там у голові в Хотинського?.. А як стирчить фалосом – значить, весь вечір до глибокої ночі Мар’яна танутиме в обіймах керівника бренд-групи. І не у вузькому незручному офісному кріслі, а на просторій канапі в лофті коханця на мансардному поверсі старовинного будинку біля «Олімпійського».

– Полю, я не маю його втратити! – захлиналася від хвилювання і захвату. – Я все життя про такого мріяла! А яка крута хата в нього. У центрі! От уяви – було горище, а Хотинський його викупив і зробив там собі барлогу метрів на сто. Я крутішої хати в житті не бачила.

– Так він багатий?

– Та, певно. Їздить на «ауді».

– А тебе на таксі відправляє.

– А ми вино п’ємо щоразу, коли я приходжу! Як він після вина за кермо?! – відбивалася-брехала Мар’яна.

Поля не здавалася:

– Раз він такий багатий, чому в наймах? У багатих – власні бізнеси.

– Не знаю. Може, набереться досвіду в нашій рекламній агенції і відкриє власну. Мені однаково. Я хочу жити з ним! І їздити на «ауді»!

– Краще дізнайся, хто його батьки, – порадила розсудлива Поля.

Мар’яні й самій кортіло дізнатися, хто ж такі предки Хотинського. Усе намагалася делікатно вивести коханця на відвертість, одного разу ніби ненавмисно завела про своїх: мати працює в архіві, у тата – бізнес. А який – промовчала, а то би довелося признаватися: тато купує дріжджі оптом, а потім, висолопивши на плечі язика, розносить їх роздрібним торгівцям на ринку «Юність» з мізерною націнкою.

– А твої батьки? – спитала обережно.

– Я – сам по собі, – Хотинський обійняв Мар’яну, глянув у вічі. – До наступного… «Паркера», золотце?