– Мені треба поговорити з вашою племінницею, – не звертаючи уваги на «шпильку» сусідки, сказала Вероніка.

– Треба – так треба. Улю! – крикнула тітка Тоня хрипким голосом. – Вийди! До тебе тут прийшли!

Із сусідньої кімнати безшумно вийшла дівчина. Швидше за все, вона була ровесницею Вероніки. Висока й дуже худенька, з довгою шиєю й осиною талією. Але не це впадало в очі. На видовженому обличчі виділялися її великі, розкосі, виразні, допитливі очі зеленого кольору. Вони були такі незвичайні та гарні, що заштриховували всі інші недоліки обличчя: гострі вилиці, запалі щоки, блідість шкіри. Темно-русяве волосся Уляни, яке не знало фарби, було вигадливо викладене у високу зачіску. Здавалося, що дівчина зібралася на бал, але не встигла нанести макіяж і змінити потертий і запраний старий ситцевий халатик у дрібний синій горошок на шикарну блискучу вечірню сукню.

– Здрастуйте, – сказала Уля, а Вероніка відзначила про себе, що голос дівчини так само приємний, як і зовнішність.

Вероніка не хотіла починати розмову при тітці Тоні й покликала Уляну із собою у двір. Виявилося, що Уля справді ровесниця Вероніки, що волею долі вона опинилася в будинку двоюрідної тітки й не хоче сидіти в тієї на шиї.

– Роботи ніде немає, а ви ж знаєте мою тітку, – зізналася Уляна, – ні-ні, та й дорікне шматком хліба.

Вероніка розповіла про свою пропозицію, і дівчина охоче погодилася.

– Я б і так вам допомагала, – сказала радісно Уля, – а як ще хоч на харчування щось зароблю…

– І молоко своє буде, і сметана, і сир, – додала Вероніка. – А ліки я буду сама купувати й привозити мамі.

– Навіть не знаю, як вам дякувати, – сказала Уля, і її великі зелені очі стали вологими.

– Давай на «ти», – запропонувала Вероніка.

– Давай!

– Ходімо знайомитися з моєю мамою. Вона в мене дуже хороша. – Вероніка схопила Улю за руку й потягнула за собою в будинок.

Поки Уляна розмовляла з мамою, Вероніка вийшла у двір, сіла на лавку поруч із чоловіком. Назар дістав сигарету, жадібно затягнувся димом.

– Ця дівчина погодилася? – запитав він, випустивши цівкою дим угору.

– Її звати Уля, і вона не проти допомогти нам, – відповіла Вероніка.

– На яких умовах?

– Вони з мамою будуть ділити її пенсію й молоко, а ліки я буду сама купувати й привозити сюди. Ти ж знаєш, що якісні ліки дістати важко, і платити за них доводиться стільки, скільки зажадають.

– Невже цій дівці недостатньо пенсії? – нервово запитав Назар.

– На лікування маминих грошей не буде вистачати, – якомога спокійніше сказала Вероніка. Їй стало неприємно, коли Назар назвав Улю дівкою. Від цього слова віяло вульгарщиною й неповагою, а їй дуже сподобалася дівчина.

– Але, люба, зрозумій мене правильно: моя зарплатня не безрозмірна… – почав Назар, жестикулюючи. Він завжди так робив, коли був чимось незадоволений. – Зрозумій, я не зможу твою матір забезпечувати дорогими ліками. У наш час треба думати про шматок хліба…

У Вероніки всередині все закипіло, немов там ожив вулкан, який давно дрімав.

– А тепер, – Вероніка підхопилася з місця, стала перед чоловіком, – послухай мене уважно. Я прийшла у твій дім і почала жити за твоїми правилами. Я готую те, що тобі подобається, ношу той одяг, який обираєш ти. Я кладу твої речі в тому місці, яке визначив ти. Я прекрасно знаю, що запальничка повинна лежати на пачці цигарок голівкою до відкритої сторони пачки, і ніяк інакше, а перестановку меблів робити в нас категорично заборонено. За твоєю порадою – ні, швидше настановою – я записую афоризми в зошит і вчу їх напам’ять…

– Вероніко… – Назар хотів її зупинити, але вулкан уже почав викидати лаву.

– Ні, дослухай мене до кінця, – продовжувала Вероніка. – Я вдячна тобі, що ти до мене добре ставишся, не піднімаєш на мене руку, не зраджуєш і не пиячиш із друзями після роботи. Але є в житті святі поняття. Передусім це моя мама, яку ти вперто продовжуєш називати «твоєю матір’ю». Нехай навіть так. Я могла б із цим змиритися, але сказати, що в тебе немає грошей на її лікування… Якщо так стоїть питання, то я сама зароблю ці гроші. Ні, не бійся, я не кину інститут, і в тебе буде освічена дружина. Я піду працювати санітаркою на півставки й буду продовжувати навчання, але маму – запам’ятай це – я ніколи не кину. І ще! Хай би що ти казав, я народжу цю дитину. Можеш мовчати, щоб іще раз мене не образити. І академвідпустку я брати не буду. І знаєш чому? Щоб швидше закінчити інститут і самостійно почати заробляти гроші.

Вероніка закінчила. Вона стояла перед Назаром розчервоніла, незвично смілива й горда.

– Усе? – запитав Назар.

– Ні. Забула попросити тебе не називати Улю дівкою.

– А тепер послухай мене. Зараз дуже важкий час…

– Я знаю. Усім важко. І мені буде нелегко, але я витримаю. Це моє останнє слово, і я більше не хочу нічого чути.

Вона не стала слухати чоловіка, який поривався щось сказати. Вероніка побігла в сад. Їй хотілося побути на самоті. Вона сіла на лавочку під старою яблунею, обіперлася спиною об товстий потрісканий стовбур і розплакалася. Тільки зараз вона відчула, що дуже втомилася. Просто смертельно втомилася за короткий проміжок часу. Вона плакала і від образи, і від утоми, і від жалю до себе. Виливши всі обра`зи і гірко`ти сльозами, вона трохи заспокоїлася. Вероніка подивилася в той бік, де була фабрика Захара, а за нею – річка. Яким же яскравим, насиченим і світлим здавалося майбутнє! Тоді вона ще не замислювалася про те, що й на яскравому сонці бувають темні плями, а в житті і поготів. Вероніка зрозуміла тільки зараз, що в дитинство нема вороття, воно залишилося позаду, а попереду її чекають нелегкі дні…