Шрифт:
– Навіщо ти так? – запитав Данило. – Я по-доброму запитав, а ти…
– Я по-доброму відповіла.
– Ходімо разом на танці, – запропонував Данило.
– Не хочу.
– Кіра хвилюється через вашу сварку.
– Так піди й заспокой її, – сказала Вероніка й відсторонила рукою Данила, давши зрозуміти, що розмову закінчено.
– Куди ти? – пролунало запитання вже за спиною Вероніки.
– Тебе це не стосується, – відповіла вона, не обертаючись, і прискорила крок.
Дорогою Вероніка кілька разів зупинялася, прислухаючись до кожного шереху ззаду. Їй здавалося, що Данило обов’язково шпигуватиме, але за нею ніхто не йшов. Заспокоївшись, Вероніка побігла знайомою стежиною до річки, на їхнє улюблене місце…
– Поруч із тобою я почуваюся такою щасливою! – сказала Вероніка, примостивши голову на плече Захара. – Такою щасливою, що можу… Можу…
– Що ти можеш, мала? – Захар погладив її оголене плече.
– Усе можу! – всміхнулася Вероніка.
І вона не брехала. Її душа вщент була наповнена новим щемливим почуттям. Вона почувала безмежне щастя від усвідомлення того, що кохає та кохана. Їй здавалося, що вона чує його думки, вгадує бажання, відчуває тривогу. І від цього душа наповнювалася тихою радістю. Захар жодного разу не сказав, що любить її, але навіщо слова там, де є щирі почуття? Вони зайві. Лише бути ось так поруч, вслухатися в його дихання, чути биття серця й запам’ятати кожне сказане слово, зберегти в пам’яті кожен дотик, кожен жест.
– Ти щасливий зі мною? – раптом запитала Вероніка.
– Звичайно, Ніко, – відповів він.
– Цікаво, а зможеш ти мені так само відповісти через десять, ні, двадцять років?
– Мало не забув! – похопився Захар. – У мене для тебе подарунок!
– Подарунок?
Захар дістав щось із багажника автомобіля, простягнув Вероніці.
– Що це?
– Ти скоро поїдеш вчитися. Тобі треба модно вдягатися. Це джинсові штани мого виробництва.
– Мені?! Джинси? – Обличчя Вероніки освітила щаслива усмішка. – Мені… Мені ніхто не дарував таких дорогих подарунків! Спасибі!
Вероніка припала до його грудей, потім вдячно зазирнула в очі й пристрасно поцілувала.
– Ми так і до ранку не розлучимося, – прошепотів Захар, вкриваючи обличчя Вероніки поцілунками.
Вона відкинулася на спину, тягнучи за собою Захара. І знову гаряча хвиля, яка охопила їхні тіла з новою силою, забрала в такий солодкий світ бажання та пристрасті…
Вероніка тихенько зайшла в дім, і її відразу засліпило світло. Дівчина з несподіванки здригнулася. Вона замружилася від яскравого освітлення й побачила перед собою матір.
– Котра година? – незнайомим строгим голосом запитала мати.
– Не знаю, – тихо відповіла Вероніка, передчуваючи недобре.
– Ти добре знаєш, що вже третя ночі. Де ти була?
– Гуляла… На танцях. Я була на танцях, а потім забалакалися з дівчатами. Адже незабаром роз’їдемося, а так не хочеться розлучатися, – швидко заговорила Вероніка, ховаючи ззаду руку з джинсами.
– Не бреши мені! – майже закричала мати. Вона потягнула на себе руку доньки й побачила штани. Вероніку немов хтось обдав жаром. – Виходить, правду люди кажуть.
– Про що ти, мамо?
– Ти добре знаєш, про що. Значить, той крутий і тебе по кущах тягає?
Слова матері були як удар нагаєм.
– Мамо, не кажи так. Я ж твоя донька, – тихо попросила Вероніка, готова ось-ось розплакатися.
– Купив мою доньку за ганчірку, як і всіх інших, – з гіркотою сказала мати. – Ти думаєш, що одна така в нього?
– Ти про що, мамо?
Вероніка відчула, як холодок пробіг по спині.
– Піди в магазин, подивися на Люську, нашу продавчиню. На ній теж така ганчірка. Так їй скільки років?! Вона розлучена, дитина є, вона – баба, їй чоловіка треба, а ти… – Мати розплакалася. – Гаразд, іди спати, завтра поговоримо.
Мати пішла до своєї кімнати, а Вероніка ще довго стояла скам’яніла з джинсами в руках.
Розділ 6
Вероніка прокинулася від мукання Зірки під вікном. Вона швидко вдяглася, затягла волосся резинкою й побігла виганяти корову. За хвірткою її чекала Кіра.
– Привіт, – сказала Кіра стримано. Було помітно, що вона досі таїть на Вероніку образу.
– Привіт, – відповіла Вероніка.
– Розмова є.
– Я слухаю, – сказала Вероніка, помахуючи кийком. Кіра йшла поруч.
– Ти мене незаслужено образила, – почала Кіра.
– Прийшла мені мораль читати? Ой, Кіро, відвали, без тебе нудно! Якщо образила, то вибач, я не зі зла.
– Ми просто давно дружимо, тому я й хочу з тобою поговорити, – не звертаючи уваги на дратівливий тон, сказала Кіра. – Я знаю, що ти зустрічаєшся з тим Захаром.
– Звідки ти знаєш? Плітки збирала?
– Усі знають, не одна я.
– Ну то й що з того? Заздриш?
– Було б чому. Я хотіла тобі сказати, що він зраджує тобі із Сонею Ігнатенко.