Аліна встає з підлоги і мовчки йде додому.

Заходить до себе в майстерню. Вона паралізована, мов Жан Домінік, тільки ізсередини. Дівчина не вмикає світло, підходить до свого ліжка, лягає на нього і дивиться на небо через розшторене та навстіж розчинене вікно. По її обличчі тече вода, то озера очей вийшли з берегів, і вона, мов той сильний француз, дивиться на зорі через морські бризки сліз. Все марнота марнот. І тільки там, усередині нас, де літає метелик душі, ми справжні, яким би важким не був для нас той скафандр, у який закутує нас життя або який інколи ми з доброї волі зодягаємо на себе, не в змозі ні поворухнутися, ні відповісти. І тільки одиниці в таких обставинах не складають зброї, а продовжують боротися, навіть втішатися життям, відповідаючи на тягар сталі скафандра помахом крила прекрасного метелика. Аліна засинає, і сниться їй не вежа, ні. Тільки не сьогодні. Сниться море під час припливу, недбалі перегони устриць, чарівна країна на маленькому острові посеред океану з червоно-білим маяком посередині. І мешкають там лишень метелики. Світ мрій метелика!

Вранці на підвіконні її ждав зів'ялий букет ромашок. Навіть не доторкнулась до них. Потім, все потім. Взула кеди

і на ранкову пробіжку, наввипередки із собою, зі світом, провітрити душу.

Коли повернулася до майстерні, ще в коридорі почула набридливе голосіння свого мобільного. Телефонувала мама, п'ять пропущених дзвінків. Голос був переляканий і дуже стривожений. Нашвидкуруч прийняла душ, навіть не попила кави й побігла додому. Мама просила терміново приїхати. Аліна не розпитувала. Щось трапилось.

Двері відчинила мама, ніби ждала її під дверима. Мовчки ввійшла, цмокнувши маму в щічку. Зайшла у вітальню, звідки лунали доволі знайомі голоси. Стояла ошелешена. Посеред вітальні в м'якому кріслі сиділа гарна мила дівчина. Господи, це ж Марта. Поруч із нею її мама Агнеса Петрівна, тримає руку на плечі доньки.

— Мартуська! Мартушка! Мартушенція! Сонце! — Аліна кидається на шию подрузі. Міцно обнімаючи її, а та у відповідь починає схлипувати.

Плачем наповнюється вся кімната. Аліна відступає вбік. Вона нічого не розуміє — плаче Марта, плаче пані Агнеса, плаче мама. Марта міцно вчепилася в Аліну обома своїми руками, щоб та раптом не надумала вирватися й утекти від цього хаосу, у який тільки-но потрапила.

— Алінко, я осліпла, — нарешті крізь сльози вичавлює Марта. — Ми можемо з Аліною поговорити віч-на-віч?

Голову тримає опущеною, ніби боїться, що сказане нею може ранити чи вбити.

— Ай справді, Агнесо, хай дівчата побалакають. Ідемо на кухню. Поснідаєте, поп'ємо чайку. Пригадуєте мій чай? Ото останнього разу з Карпат таких духмяних трав привезла, що…

Голос Ірини лунає вже з коридору, слідом за нею, ніби трішки змаліла й постаріла, плентається пані Агнеса.

Дівчата залишаються самі. Марта продовжує тримати руку Аліни. Аліна всідається на підлогу, прямісінько в ногах Марти.

Знизу вгору дивиться на принишклу подругу, яка сидить, стуливши докупи повіки очей.

Нарешті Марта порушує мовчанку. Аліна нічогісінько не розуміє.

— Пам'ятаєш, колись малими ми бавилися в гру. Заплющуєш очі — й опиняєшся в темряві. Виграє той, хто довше протримається. Ти завжди вигравала. А я? Усередину відразу заповзала паніка, коли мусила робити якісь рухи наосліп. Я чула звуки, сприймала запахи, відчувала на дотик предмети, їх обриси, але мені завжди бракувало барв. Я починала задихатися, фізично. Темрява мене душила. Якось я натрапила на вислів М. Горького, коли він через хворобу змушений був пробути кілька днів із пов'язкою на очах: «Не може бути нічого гіршого, ніж втратити зір, — це невимовна образа, вона забирає у людини дев'ять десятих світу». Тепер я розумію — він применшував, насправді втрата більша. Світ насправді тоді вмирає безповоротно. Чому так стається, Алінко? Те, чого так найбільше боїшся, часто наздоганяє тебе.

Півроку тому, напередодні Нового Року, я потрапила в жахливу автомобільну аварію. Повертала після останнього іспиту додому. П'яний водій автівки врізався в натовп людей, що чекали на маршрутку. Серед людей була я. Мені «пощастило» найбільше. П'ятеро розчавлених тіл, а в мене лишень травма голови і синці по всьому тілу. Зір почав падати відразу. Вірніше, спочатку лишень туга пов'язка на очі. Лікарі заспокоювали — через тиждень її знімуть і все буде гаразд. Почувала себе гидко, ніби замкнутою всередині кам'яного колодязя. Однак крізь його горло не видко зір, Аліно, лише суцільний мокрий морок зі сліз. Як я тоді втомилася сама від себе. Врешті пов'язку скинули — ситуація видавалася не зовсім безнадійною. Зір начебто повернувся, не зовсім, правда. Кольори стали ніби тьмянішими. Та я і з цього тішилася! Лікарі запевняли, що з дня на день він повністю відновиться. Через день перед очима почали з'являтися яскраві кола. Одного дня я прокинулася, відкрила очі, а вони — не відкрилися. У мене — паніка, паніка у батьків… Перевірки, безкінечні тести говорили одне — очі здорові, а я не бачу. Так інколи буває — око може бути неушкодженим, а навколишню картину воно відмовляється відтворювати. Лікарі досить компетентно пояснили — причина захована в зоровій області кори головного мозку, куди надходять світлові імпульси, які чомусь нею «не розпізнаються». Зіниця такого ока реагує на світло, очне яблуко залишається рухомим, але ним людина нічого не бачить. Залежно від причин, які призвели до сліпоти, підбирають і метод лікування. Жоден із них у моєму випадку не допоміг. Оцих півроку я тільки те й роблю, що мандрую світом, вірніше, клініками світу. Де я тільки не була? Ти отримувала мої листівки?

Аліна ствердно киває головою.

— Думаю, що ти зараз ствердно киваєш головою. На жаль, не можу цього бачити. Так от, ці всі листівки з тих місць, де мені спробували допомогти — безрезультатно. Діагноз невтішний. Морок навколо мене стає густішим. Тільки не кажи мені банального — це не кінець життя і що без очей люди живуть, мають сім'ї, народжують дітей, роблять кар'єру. Я цього вже стільки наслухалася від своїх батьків, психіатрів, лікарів. На пару життів вистачило б. Я потребую іншого — розуміння.

Марта робить паузу. У голові Аліни все переплуталося. Відчай і жахливість ситуації роблять із неї заручницю. Вона мала б подумати над тим, що сказала тільки-но подруга, а та сидить зовсім поруч і чекає відповіді. Аліні важко підбирати слова. Ой, як важко.

— Мартушко, мені тебе всі ці роки не вистачало. Ми з тобою завжди розуміли одна одну без слів. Не думаю, що з того часу щось змінилося всередині нас. Так, ми подорослішали, можливо, помудрішали або й навпаки. Байдуже. Одного не розумію, чому ти не відразу повідомила про своє лихо? — Аліна гладить Марту по руці. Рука тремтить і не дуже хоче слухатися.