Світлана манірно вмостилася на свій переповнений всякою-всячиною наплечник. Закотивши карі очі до неба, безперестанку скиглить, нарікаючи на занадто криві дороги, нерівні гори, комашню, яка лізе в очі… Світланина нога насправді сильно розпухла, мабуть, туди потрапила інфекція. Кажан витягнув аптечку і заходився біля пораненої пташки.

— Ой, у тебе такі сильні, мужні руки, сонечко. Мені вже від одного твого дотику стало легше, — щебече кокетливо Міс Бенефіс.

Аліна з Морвою перезирнулися, пирснули від сміху й заходилися виймати з наплечників харчі. Всі дуже голодні. Морва зізналася, що стерпно готує. Данило розпалив багаття. Сергій показав місце, де тече холодне цілюще джерело із солодкою смачною водою. Він направду чудово знав ці місця. Вода в казанку вже починала булькати… Кажан досі панькався зі Світланою. Та наполягала на масажі ступні і була категорично проти вливання на її рану зеленки чи, борони Боже, йоду. Оскільки ці засоби псують шкіру, а їй, як моделі, це зараз ні до чого. Аліну, яку спочатку навіть тішила така кокетлива поведінка красуні, це починало дратувати.

— Кажанчику, солоденький! Ну, будь ласочка, не йди. Потримай свою долоньку в моїй, мене так ніжка болить.

Не витримує Морва:

— Слухай, Свєт! А якого дідька ти з нами в гори попленталася, щось я не второпаю? Я ж тебе попереджала — гори не подіум.

— Як це? Я люблю гори. А тобі шо до того?

— Та ніц. Любиш гори? Уперше чую! Тільки ось у таких пантофлях, — і вона тикає пальцем у розшиті бісером дуже дорогі босоніжки Світлани на височезній шпильці, — і по львівській бруківці ходити небезпечно, не те що в горах.

— Отакої! — надула губки Світлана — Тебе не спитала? Справжня жінка має залишатися жінкою за будь-яких обставин. Навіть в ось таких нестерпних умовах, дикунських.

— А шо ти маєш на увазі під справжньою жінкою? — взявши руки в боки, Морва люто дивиться, на Світлану.

— Кажанчику, вона кричить на мене, — Світлана театрально обвила руками голову хлопця, — захисти мене від цієї фурії. Моя нога, ой-ой-ой!

— Ну все! — не витримує Аліна — Вона й мене дістала! То таки спецом зроблено, Кажане, — дістати всіх!

Дівчина підходить до свого наплечника, витягує з нього мамину аптечку. Без неї в поході, як без рук. Відкриває пластикову коробочку. З відтам дістає маленьку шкляну баночку з-під дитячого харчування. Баночка вщерть заповнена якоюсь сірою однорідною масою.

— Ану посунься, санітаре, — говорить до Кажана. — Де болить? — питає Світлану.

— Що ти будеш робити? Кажанчику! Мене болітиме, хай вона не чіпає, лишень ти, — вередує, ввійшовши в роль жертви, Світлана.

— Слухай! Це те саме, що помазати ногу кремом. Ніяких опіків чи зміни кольору шкіри — гарантую.

І не слухаючи далі волань та зітхань Світлани, відкриває баночку.

— Міцно тримай її за ногу, щоб не смикалася, — шепоче до Кажана.

Той хапає Світлану за ногу, а Аліна вправно накриває пошкоджене місце товстезним шаром мазі.

Світлана навіть не встигає до кінця зрозуміти, що трапилося. За процедурою спостерігають всі. І коли Аліна відходить від Світлани, усі схвально аплодують.

— Тільки попробуй сказати, що це не допомагає, — показує Аліна на баночку, — і не думай це витирати руками. У склад мазі входить одна травичка, сильна отрута. Попаде тобі на пальчики, затреш очка — і ку-ку.

Звичайно, Аліна каже неправду, але це тільки на благо.

Приголомшена Світлана замовкає, і на галявині нарешті лад та спокій. Принаймні, тимчасовий.

Вечеря чудова. Кулеша з тушонкою виявляється неправдивою смакотою. Свіжі огірки, помідори, цибулька — гарний додаток. Усі із задоволенням їдять, вихвалюючи кухарський талант Морви. Світлана, сердита й знервована, залізає в намет і відмовляється вечеряти зі всіма, оскільки в неї чергова дієта. Чомусь видається, що не через це. Її шарм суперкрасуні раптом побляк. Та й не дуже її припрошують, схоже, дістала дівчина всіх конкретно.

Сергій продовжує тішити товариство веселими розмовами. Здебільше згадує кумедні історії про гірські переходи.

За цікавими балачками вечір поволі перебігає в ніч. Час від часу Аліна ловить на собі зажурений погляд Кажана. Еге ж, демарш із таємною зброєю на ім'я «Світлана» не вдався, так йому і треба. Жінки — це тонка матерія, одного шарму й ласки іноді замало.

Багаття горить, потріскуючи. Так любо і мило на душі в Аліни. Цей вогонь і заспокоює, і водночас вабить, пробуджуючи в душі такі давні, майже забуті, первісні чи що, почуття. Так із нею завжди в горах, де час дихає вічністю. Чи не вперше в житті вона розуміє, що спілкування з чужими людьми може стати приємним. Чи до цього люди їй траплялися непевні, чи справа у ній. Швидше за все і перше, і друге. Вона немов довго й тривожно спала і раптом прокинулася від маячні, якою відгородила себе від світу. Ось вони зараз не ведуть високоінтелектуальні бесіди про філософію Ніцше чи важку долю Ван Гога. І виявляється, слухати про те, як Іван Мацьо спалив свої мешти, задрімавши біля ватри, а тоді мусив босим їхати до Львова, не менш цікаво, аніж читати Коельо чи Маркеса… Люди. Вони різні, як і книжки, написані ними.

Як файно. Нічне небо рясно всіяне зорями. Тут, у горах, воно видається і близьким, і далеким водночас, а ти зерниною в чорному полі вічності чи порошинкою. Але важливою, такою потрібною, без якої вся ця безкінечність — лишень пустка, ні, не пустка — вакуум.

П'ють чай. Петро хотів всіх напоїти чаєм у пакетиках — «порохом доріг». Аліна не дозволила. Бути в горах, у чистому лісі і пити казна-що. Фе! Аліна виймає свої запаси, мамин чай. Сама була не певна, що там намішано. Барбарис, терен, шипшина, астрагал для солоду, бузина (зовсім трішки), шафран, віночки квітів первоцвіту — це зрозуміло. А решта — на мамин смак. Там нема звичних м'яти, ромашки, чебрецю, деревію. Мама любить повторювати — є трави-ліки, їх варто вживати лише при хворобах, а то навіть нашкодити можна, а є трави для щоденного задоволення, для чаювання. От саме таким чаєм пригостила всіх Аліна. Сергій навіть пожартував, що їм вартувало б започаткувати сімейний бізнес — «Чаї українських Карпат».