— Не мусиш відповідати. І так видно, що ні. Бо ти за нього не борешся. І справа тут не в колежанках! То як, спробуємо заснути?

Аліна міркує над сказаним Морвою. Але не над словами «Хто тобі Петро?», а над «от ти йому справді подобаєшся». Десь удалині чути легкий гуркіт грому.

— Чуєш, Алін, грім гуркоче. Певно, дощ буде. От фігня. Коби пройшов боком. Ти знаєш, коли ми йдемо в похід із Кажаном, дощі ніколи не падають. Так що одна надія на його везіння, — говорить Морва.

З вулиці долітають волання й істеричні крики Світлани. Як тут заснеш?

— Морвочко, хочеш послухати казку про грім? Тобто майже про грім. Ми її з татом придумали, коли в горах нас гроза застукала, — запитує Аліна.

— Звичайно, хочу. Через Світланин концерт не закимариш! Давай! Уже ліпше казку слухати, аніж модельні завивання.

— Стоять коні на припоні…

— Ей, дівчата, — лунає ззовні голос Данила, — ви спите?

— Уже, ні! Заснеш тут. Людей у лісі більше, ніж дерев. Залазь, чого там стовбичиш? — кокетливо промовляє Морва.

У намет заповзає Данило. Ліхтар, прикріплений угорі, світить йому прямісінько в очі.

— Свєтка зовсім із глузду з'їхала. Зібралася до Львова серед ночі, бо тут її ніхто не любить, не поважає, не цінує. То я втік, — виправдовується хлопець. — Можна перебути з вами? Чуєте, який там гармидер? Свєтка верещить сильніше грому, може, дощ злякається і поверне?

— А давайте її прив'яжемо до верхівки сосни, хай своїм вереском хмари відлякує, — жартома пропонує Морва.

З вулиці долітають дівочі ридання. Таки дуже весело.

— Залазь, Данилку, до мене, — пропонує Морва. — Алінко! Мусиш потерпіти тимчасового біженця.

Морва підсувається до Аліни, Данило лягає поруч із нею.

— Данилечку, хочеш послухати казку? Аліна мені на ніч казку збиралась розповідати, — говорить ніжно хлопцеві Морва. — Алін, продовжуй.

Збентежена Аліна не встигає нічого відповісти, бо поли намету розходяться в різні боки і вигулькує чиясь голова.

— Дівчата, ви ще не спите? Слава Богу! — це Петро. — Там Содом і Гоморра, можна у вас перечекати? Той лемент все єдно вам спати не дасть.

— От маєш тобі — цілий ліс біженців! Та вже коли прийшов, то не виженеш, — починає хіхікати Морва. — Знаєте, що я подумала. Ми мов у рукавичці з казки. Цікаво, хто прителіпається наступним? Може, ведмідь? Петре, сідай у ногах, отак впоперек. І думаю, що мусимо вимкнути світло в наметі, а то позбігаються на вогник люди зі всіх Карпат, а наша рукавичка більше нікого не вмістить.

Аліна вимикає ліхтарик, і вони якусь мить сидять мовчки, слухаючи безглузду колотнечу на вулиці.

— Якого дідька, Свєт! — верещить Сергій. — Ти хоч і сестра мені, та, слава Богу, не рідна.

М-да, навіть над спокійного Сергія довела.

— Ой, не можу, ой, мені так боляче! Знову ногу підвернула…

Озивається Морва:

— Фу! Таку фігню слухати — можна посивіти. Алін, давай свою казку. І шоб всі були тихіше води і нижче трави. А то підете в намет до Свєтки ночувати!

Аліна сама не знає, де в ній знайшлося стільки сміливості та натхнення. Ще вчора вона й не подумала б розповідати задаваці Данилу казочки, а сьогодні…

— Стоять коні на припоні… Кожний кінь гожий, кожний кінь сильний. Б'ють своїми копитами, благаючи випустити їх на волю. Затримав ґазда свої коні на припоні. То коні ґазди Силуна, найпершого в усій околиці. Ще не час їх пасти, ще не час випускати. Бо коні сі не звичайні.

Перший — вороний, сильний і дужий, веде за собою ніч темну, струшуючи зі своєї гриви роси на небо, які стають зорями.

Другий кінь — буланий, вітровіями управляє, їх розганяє чи вгамовує, його наздогнати або обігнати ніхто не в силі. Хіба що третій кінь, брат його старший — гнідий. Той блискавками й громами відає, порядкуючи в небі, то гупає гучно копитами, то просто зневажливо викрешує блискавки.

Четвертий кінь білосніжно-лілейний, такий досконало-чистий, що аби подивитися на нього й не осліпнути, мусиш примружувати очі. Веде за собою день гожий. Колір очей має блакитний, а наздогнати своїх братів-вертунів, того, що, відаючи вітрами, гонить хмари, і того, що викрешує з них вогонь і звуки, не може. Тоді плаче кінь білий, вихлюпуючи зі своїх очей блакитних дощ на землю. Найгоноровіший кінь — золотавий. Він мирно пасеться собі на полі блакитного неба, поїдаючи небесну траву. Рухається завжди одним маршрутом — зі сходу на захід. А на ніч іде спати. Та інколи брати-непосиди, буланий та гнідий, проганяють його з небесного лугу і влаштовують там перегони. Ось такі бешкетники. Не міг дати Силун ладу своїм коням самостійно. Господарка в ґазди величенька, за всім не допильнуєш!