— Братику, не вбивай! Спам'ятайся! Можеш забрати Аничку собі. Я вашому щастю перечити не буду. Піду світ за очі. Тільки даруй ми життя!

Подивився Устим на Чарівницю, потім на брата, згадав спокусливі уста Анички, її звабливі очі, шовкове світле волосся і штовхнув Олексу зі скелі вниз. І раптом полуда спала з його очей. Що він накоїв? Убив найріднішу людину. Чи зможе він навіть в обіймах коханої далі жити, відчуваючи себе братовбивцею?

— Зачекай на мене, брате! — крикнув Устим і кинувся навздогін за братом у провалля.

Ішов час, брати не вертали. Красуні Аничці почало видаватися, що сонце якесь ледаче вранці, і вечір поволі приходить без музики легінів. Та найгірше було те, що волосся її шовкове без тої музики не годен розчесати жоден гребінець, воно стало майже дерев'яним. Невже то музика кохання живила його світлом та давала силу, перетворюючи кожну волосинку на струну. Юнаки ж не вертали. «Мо' знайшли собі кого ліпшого? — думала вродливиця. — А може, грають тепер для Чарівниці?» Одного весняного ранку Аничка зустріла Чарівницю над потічком.

— Верни мені Олексія й Устима, зараз же, Чарівнице-брехухо! — без привітань напосілася на Чарівницю Аничка. — Негайно. Вони пішли до тебе і не повернулися. Де ти їх заховала?

— Що ж, — відказує Чарівниця, — може, і верну. Та за це ти маєш віддати своє розкішне волосся. Волосся в обмін на життя легінів!

— Що? Ніколи, — затупала ногами горда та самозакохана Аничка. — Ще чого! Змарнувати своє розкішне волосся? Хлопці мені потрібні лише для забави, як і тобі. Верни мені негайно легінів! Верни!

Розсердилася Чарівниця на таку балачку дівчини. Махнула правою рукою — і з голови вродливиці посипало додолу волосся. Махнула лівою — і кожна волосинка перетворилася на маленьку біленьку квіточку. Повіяв вітер і порозкидав ці квіточки по горах та по скелях, на неймовірно важкодоступних місцях. От і донині блукає Аничка скелями та горами, визбируючи своє волоссячко. А восени, коли в горах не залишається вже жодної шовкової косиці, бо випадає сніг, вона сідає розчісувати те, що назбирала.

Продовжуючи милуватися власною вродою й не думаючи, що може викупити у Смерті за своє волосся невинні душі. Чарівниця лише сумно хитає головою, і навесні для Анички все починається спочатку. Та шовкова косиця чарівна. Той, хто подарує ту квіточку своїй коханій, — назавжди полонить її серце, і не зможе жодна дівчина відмовити такому хлопцеві, бо буде з нею те саме, що трапилось з Аничкою. Отака легенда про шовкову косицю, люди. Нашій казочці кінець, а хто слухав — молодець.

Вранці Аліна прокинулася від того, що щось м'яко лоскоче її щічку і солодко пахне. Відкрила очі. На неї лагідно і ніжно дивилися малесенькі сніжно-білі квіточки-зірочки. Шовкова косиця. Вона взяла квіти, пригорнула до себе, потім вийняла етюдник й обережно поклала їх між сторінками. Морва з Данилом солодко спали. Аліна визирнула з намету. Біля згарища вечірньої ватри сидів Кажан. Юнак тримав у руках квіточку едельвейса, дивився на неї, мов на якусь коштовність, та щасливо посміхався.

На вокзалі у Львові Аліну зустрічав тато. Вона попрощалася з друзями, ніжно обійнявшись із кожним, і тільки Кажана обпекла гарячим поглядом та ледь кивнула йому головою. Ще у Ворохті Аліна зателефонувала батькові і попрохала її зустріти. Вона мусила поговорити з мамою. Та знала набагато більше, аніж здавалося. Й Аліна не дасть їй спокою, допоки Ірина не розповість всієї правди.

Вони сидять у вітальні. Красива, ефектну жінка з елегантною зачіскою в зручному шовковому халаті блакитного кольору. Навпроти надто серйозна, вдягнена в недбало накинуту на худеньке тіло червону теніску, старі джинси юна дівчина. Вони дивляться одна на одну однаковими поглядами — блакитними, і ніхто з них не збирається відводити очей. Звичка. Василь вибіг «у справах». Він знав — має бути серйозна розмова, Аліна дорогою дуже прозоро на це натякнула. Дівчатам краще не заважати.

Аліна розпочинає першою:

— Пригадуєш, мамо, яка улюблена книга була у мене в десять років? «Лісова пісня» Лесі Українки. Можливо, через те, що тато її дуже любив. Ти чомусь завжди гнівалася, коли він мене називав Мавкою. Дивно, це ж так поетично! Говорила, що не варто забивати дитині голову різною чортівнею. Хоча, до чого тут чортівня? Але то таке, тепер я розумію — все має причинні наслідки, ноги фобій кожної людини ростуть з її дитинства або з минулого. Так, спокійно, не перебивай мене. Я не все сказала.

Ірина й не думає цього робити. От тільки вигляд і тон доньки напружують.