Старий сидить у позі Будди і дивиться на Аліну, ховаючи у вусах посмішку. Принаймні, так здається Аліні. Голова поголена, оселедець за вухом, довгі вуса. Зодягнений у багряну лискучу куртку із золотим позументом і китицями, і в «широких, як море, шароварах». За плечима стоїть припнута до дуба рушниця. Дід схожий, мов дві каплі води, на міфічного Мамая з картин. Біля козака на траві пляшка і склянка. У руках кобза, у кутику вуст люлька. За деревом пасеться чорний кінь, прив'язаний до запханого в землю списа. На гілці дуба завішена червона феска з китицею, порохівниця.

Козак починає весело співати, перебираючи вправно струнами кобзи:

Аліна піднімає голову вверх, погляд падає на крону дуба. Там заплуталося Сонце. То не гра уяви і не образний вислів.

Сотні пальчиків-листочків і рученят-гілочок дуба якимсь дивом міцно тримають його. Аліні здається, що Сонце зараз заплаче, йому майже боляче. Вона рішуче підходить до дуба. Не легко на нього вилізти. Кількох людей треба, щоб обхопити його руками. Старий дуб! Отже, час лишив на його тілі свої шрами-оранки, гулі та синці. Декілька секунд — і вона на дереві. Гілки дуба ніби пручаються, не хочуть пускати її. Руки, обличчя роздряпані, з ранок сочиться кров. Та вона дуже вперта, так просто не здається.

Сонце, мов яблучко завбільшки, Аліна вивільняє його з пастки — і коли торкається до нього, взявши у руку, відчуває — у її тіло вливається світло. Вона не хоче розлучатися зі своїм Сонцем, та знає, що мусить, бо воно не тільки її. Дівчина розтискає пальці… Сонце піднімається вгору-вгору-вгору і починає рости.

Аліна спускається вниз. Нарешті озивається Дід, голос м'який і спокійний:

— Хочеш запитати, чому ти тут? Не зараз, дочко. Мудрі питання потребують таких же відповідей. Зараз від твоїх вчинків залежить не одна доля. Ми ще побачимось. А тобі час іти туди, куди велено! Минуле здвигнуто і забуто! Іди, одна з нас, та, що несе Сонце. Та, що несе світло. І пам'ятай, що було на самому початку, добре пам'ятай.

Аліна знає, що має врятувати Сашка. Це зараз найважливіше, а от полаятися з Дідом, здається, ще буде нагода. Вона зажмурюється. Тільки так тут можна подорожувати.

Коли вкотре відкриває очі, картина змінюється. Чужина, морок.

Аліна йде ущелиною. Між скелями, під чужим небом, над головою безмірне зоряне шатро. Тільки зірки тут світять геть по-іншому. Вона виходить на відкритий простір. Знайома Долина смерті в підніжжі Вершини світу.

Несподівано дівчина зупиняється. Ноги не хочуть іти, відмовляються рухатись. Вона відчуває, якась сила тримає її міцно, пригвинтивши до землі. Старається вирватися і не може. Ноги ніби вросли в цю чужу для неї землю. Неквапливо й поважно з-за гір вилазить світанок. Темрява розсіюється. І вже чітко можна споглядати довколишній світ. І гори. Це не живі, лагідні на дотик, приємні для ока Карпати. Це чужинські гори. Три камені бовваніють попереду. Один із них — Сашкова душа, яка у пастці. Все, як у вчорашньому сні. Аліна починає його гукати. Сашко не озирається, тільки ледь помітно ворушиться. Аліні лишилося пройти якусь сотню метрів і забрати його з цього місця.

Поряд відчуває чиюсь присутність. Хтось тут зовсім поряд, хтось невідомий. Придивляється до неї… Це той, хто стереже цю долину, хто стоїть на воротах. Вона майже інтуїтивно відчуває його. Воротар, брамник, страж. Отже, двері замкнені, тому вона не може рухатися далі. Відповіді самі з'являються в голові. Дивна штука сон, куди тільки не забредаєш. Але тут, схоже, важливіше інше — зуміти повернутися. «Ти спочатку зайди, а тоді подумаєш про те, як вийти», — роздратовано осмикує саму себе Аліна.

— Чого тобі треба? — викрикує Аліна, повітря підхоплює її голос і розносить слова над горами. Вони об скелі розбиваються луною на друзки: «Еба-еба-еба».

Галас насторожує того, хто пантрує і слідкує за нею. Він її не розуміє. Еге ж, вона ж бо говорить українською, а коби говорила англійською, щоб воно її зрозуміло? Світанок поступово похмуро переходить у ранок. Якщо те, що зараз настає, так можна назвати. Із-за гори на небо випливає чорно-криваве сонце, бр-р-р. Сонце зафарбовує навколишній світ у пурпуровий колір. Тиша довкола, безгоміння. Немає ні вітру, ні шуму, ні співу птахів, моторошний спокій. Аліна спересердя сідає на землю. Думати ліпше в комфорті. Знає, що страж спостерігає за нею, однак ворожості вона не відчуває. Цікавість, так. Нечасто, очевидно, тут з'являються добровільно живі гості. Навколо порожньо, майже. Тільки гори, каміння, Сашко, Аліна і воно чи вони. Брамник стоїть поруч, вона відчуває його, навіть, здається, майже бачить, як шелестять та розвіваються поли його срібного плаща. Як вони можуть розвіватися, коли немає вітру? Маячня, як і все, що відбувається з нею. Страж чекає. У нього досить часу, щоб ждати. Тут час не має жодного значення, як і для вічності.

Аліна має сказати йому слово, типу пароль, щоб увійти.

Дідько! Яка вона дурна! Усе так просто. «І пам'ятай, що було на самому початку, добре пам'ятай», — згадує слова Діда. Все на поверхні, на поверхні! Аліна заплющує очі, забирає з голови всі зайві думки і промовляє, майже кричить, тільки не вголос, а у своїй голові:

— БОГ!

— Заходь! Чого кричиш, як навіжена? Я не глухий! — раптом у її голові лунає роздратований чоловічий голос. — Вставай, заходь.